СОН «ДВА ПЕРСТЕНІ»

СОН «ДВА ПЕРСТЕНІ»

Борис ЯВІР, 2018-05-22

 

Заснув... Проснувся від штурхання. Мене розбудив пелехатий дід. Довге масне світле волосся звисало з-під теплої темної шапки, на тулубі була порвана куртка з вовною. Здається, вона колись була зеленою, але вже давно затерлася. 

- Ей, вставай, нам вже треба йти. - прохрипів чоловік до мене і всунув в руки металічне горнятко із теплим відваром якихось трав. 

Я глянув на нього, тоді на групу, яка збиралася до виправи, піднявся і подякував, що він мене розбудив. 

Я сьорбнув варива і пригадав, як і чому тут... 

 

Після великої війни світ поділився на “оази цивілізації” (поміж вцілілих ходили легенди, що такі справді є) і решту світу. Війна зруйнувала майже все. Більшість теренів були отруєними та випаленими. Високі залізобетонні спустілі будинки міст виглядали як скелети загиблих від мору тварин посеред поля. Випалена та забруднена земля майже не родила. А як щось і росло, то могло бути отруйним. Пощастило хіба тим, хто опинився далеко від основних бойових дій, в таких районах люди жили простим життям - в культурному плані повернулися у Середньовіччя. Міста пустували, або ж стали пристаниском для розмаїтих бродників, які кочували хто куди. Одні шукали легендарні “оази”, другі просто йшли у далекі незабруднені місцини, треті займалися розбоєм. Я ж був тим, хто ледве втік із “оази” (у ній встановився тоталітарний лад) та мандрував краями у пошуках їжі, пригод та спокою. Я гадав, що мене будуть шукати (я тоді ще не знав, але через деякий час після моєї втечі у місті встановився устрій, що нагадував жорстокий концентраційний табір, населення почало зменшуватися, керівництво почало висилати бригади для відловлення нових “працівників раю”, що породило работоргівлю), тому просто намагався якомога швидше піти якомога дальше. Якось, коли ще був сам, ледве не потрапив до рук розбійників, але мені пощастило, бо якраз в те поселення прийшли їхні конкуренти. В тій сутичці я роздобув гвинтівку, пістолет та набої. Правда, був дуже побитий, довго слабував, але вмілості виживання у природі помогли виздоровіти. Добре, що було літо. 

 

Я зробив видих і пара з мого рота піднялася хмарою догори. Навколо блистів незначний іній — вночі були приморозки. Йшло до зими. 

- Треба раніше лягати спати, хе хе, - засміявся дід і пішов до інших. Я скрутив спальний мішок, кинув в готовий до виправи наплічник, перевірив, чи в порядку зброя. 

 

Під осінь я натрапив на групу, з якою от йду. Я тоді рухався лісом, спускався з пагорба. Почув голоси в долині. Підкрався. В групі було дві юних дівчини, одна жінка та одна бабця, один юнак, троє чоловіків та двоє дідів. Помітив, що найбільш небезпечною їхньою зброєю є хіба довгі ножі, а самі вони виглядали досить неорганізовано. Я вийшов з лісу з гвинтівкою в руках, але не направляв її на людей. Чоловіки відразу взяли жінок у коло та витягнули ножі. Після невеликої словесної перепалки і моїх запевнень, що я нічого лихого з ними не зроблю, ми потиснули один одному руки і я пішов з ними. Як виявилося, вони — втікачі від работоргівців, вцілілі після нападу на невеликий табір. Жінка була цьоцею двом юначкам, двоє чоловіків були їм трьом якимісь далекими родичами, окремо були тато і син, і ще окремо ті діди та бабця. Спочатку ми трохи з недовірою ставилися одне до одного, але з часом звиклися. Я знав місцевість, вів їх туди, куди вони хотіли, подалі від основних доріг. Раз навіть врятував від розбійників, які побачивши людину з гвинтівкою, просто не підійшли, трималися на відстані. Так, як на відміну від інших чоловіків, я періодично брився, мився і прав свій одяг, на мене навіть почала заглядати та жінка та старша з дівчат, що викликало деяку напругу з їхніми родичами, але я на відкрите зближення з жінками не йшов, чим не загострював ситуації з тими чоловіками, які, було почали сприймати мене з ревнощами. 

 

В ці дні ми наближалися до міста, яке, як мені обіцяли, мало би бути для мене цікавим. Після денного переходу звечора ми зупинилися на руїнах кількаповерхового будинку на окраїні невеликого містечка. Нікого чужого в околицях не спостерігалося, тому ми були спокійні. На відміну від членів групи, які ночували у дворі, я вибрався на третій поверх. Тут мене і збудив той пелехатий дід. Я спустився вниз, привітався з іншими, ми перекинулися кількома словами про те, як пройшла ніч і чи щось снилося. Коли я поїв якогось вчорашнього м'яса, і запив відваром трав, ми рушили... 

 

Десь тому два тижні ми були прийшли в одне місто, де зустріли багато подібних втікачів. Коли я розповідав про реальну “оазу”, всі навколо думали, що я “поїхав”, бо ніхто не хотів вірити, що у вцілілих містах чи теренах може творитися пекло. Всі шукали раю, а рай був якраз подалі від міст, принаймні, від більшості. Та й вже як кілька днів в околицях працювали агітатори від одної з таких “оаз”, які набирали людей і розповідали всім, як гарно їм буде житися. Я не видів тих агітаторів, навіть не хотів підходити. На жаль, один з чоловіків та один дід з нашої групи відгукнулися на заклик. Я ледве відмовив інших не йти. І ми рушили далі, як тільки до нас дійшли чутки, що моєю особою зацікавилися оті агітатори...

 

Уже по обіді ми прибули у зруйнований мегаполіс. На вулицях було багато людей. Частина з них носили при собі зброю. Дехто позирав на нашу групу, але в нас також була зброя (у мене), тож ніхто так і не підходив. Чоловік з сином відвів нас до свого знайомого, який жив у громаді місцевих. Ті розповіли, що недавно був напад работоргівців, але міська “поліція” (делеговані озброєні люди від кожної з громад) захистила місто. 

 

Коли нас розселили по невеликих покоях, кожен мав час на якійсь свої справи — треба було встигнути до комендантської години. От цей пелехатий дід повів мене до “такого ж пришелепкуватого” як я. Це нагадувало якийсь обряд. “Пришелепкуватий” жив у юрті, коло якої перебували якійсь чоловіки та жінки. Діда впізнав один чоловік, нас пропустили всередину. Посередині горів вогонь, над якими висів чан з варивом. Поруч лежала купа дрів. Було багато диму. Дід з тим “пришелепкуватим” привіталися на невідомій мові і щось йому сказав про мене. Той зробив затяжне “а”, махнув до діда рукою. Дід пішов. 

 

“Пришелепкуватий” закликав мене до себе. У нього було поморщене від старості та шрамів лице. Одне око мало темну райдужну оболонку, інше було білим — він був сліпцем. Моєю мовою говорив ламано. Сказав, що також втікач з “оази” і чекав на мене. Він відійшов в сторону, за хвильку вернувся і дав мені мішечок із купою "артефактів". Сказав “то тобі”. Якраз в той час у юрту зайшли охоронці, аби глянути чи все гаразд. “Пришелепкуватий” сказав, що відкопав “артефакти” десь “за містом”, все було в твердій землі. Я взяв в руки згорток мішковини із землею і перебирав руками... Там було багато старих перстенів, якійсь інші вироби з металу - всякі бляшки чи щось подібне. Я по-черзі їх акуратно чистив від землі, бруду та твердого нальоту. Запам’яталося два перстені. Перший - золотий, широка обручка. 

Другий перстень скидався на не дуже акуратно зроблену змію - він був широкий, як обручка і завершувався головою змії, доволі спрощеною чи так стилізованою, із бронзовими чи покритими бронзою очима. Виглядав, наче  старовинний, з олова чи подібного металу з бронзовими вставками. Обручка в найтвердішій землі була, а змійка у трохи м'якшій землі. Прийшлі чоловіки аж дивувалися, як я голими руками фактично камінь розколов — то була скам’яніла земля. “Пришелепкуватий” взяв мої руки у свої, загорнув зі словами “ховай вже”. Коли я зв’язав мішечок, охоронці мене провели до виходу. На прощання з глибини юрти я почув “не вір нікому”...