Париж. Нові спогади...

[borys_javir]

важко відновлювати спалені мости...

Хтось сказав, що це місто важко не любити. Це не правда. Його можна не любити, якщо є на то причини. Але, незважаючи на все, Париж — приклад краси та витонченості, приклад поєднання різних культур та світів. Він відносно компактний (крім центру), але і великий-величезний водночас...

Цього разу я зупинився у Люка. Давній друг прийняв мене добре, незважаючи на його зайнятість Люсі. Вони були нерозлучні і, мабуть, через це Люк не міг знайти постійного місця праці. Аґентство — то інша історія. Але решту часу він мав працювати (аби себе не видати), що не дуже вдавалося. Люсі часом усвідомлювала цю особливість їхніх палких стосунків — постійна зайнятість одне одним, але також нічого поробити не могла...

Для спілкування з кожним з них окремо я виловлював рідкісні моменти...

Отже, Люк якогось дива винаймав квартиру недалеко від Монмартру. Не певен, що йому так подобалася творча атмосфера району чи Сен-Клер на горі, але чомусь саме тут йому було зручно.

З якогось часу тут почали селитися араби та інші не зовсім білі. Але як сказав один ледве знайомий чоловік, вони всі парижани, тільки фарбуються щоранку... Прості слова, які передають атмосферу багатонаціонального міста...

Я повернувся у Париж... Ненадовго... Але...

Пішов у центр, погуляв коло Лувру, Нотр Даму, Палацу Інвалідів. Пішов у район, де була стара квартира — то недалеко від відомої паризької вежі. Квартира ще є, але наразі до неї я не маю повертатися. Не дуже хочу. І повертатися наразі небезпечно...

На все свій час...

Милувався Ейфелевою вежею. Вона красива. Хоч то не той витвір архітектури, яким щиро захоплююся, але завжди кажу, що інженерний геній людини тут проявив себе як слід...

А що вже казати про королівські палаци та церкви, які колись потопали у надмірній розкоші? Краса, яку варто побачити туристу, але... Їхня велич наразі мертва... Їм бракує духу давніх епох, бракує духу імператорів, королів, війн, тріумфів та інтриґ... Їм бракує того життя, для якого вони були створені і яке б їх органічно наповняло...

Подзвонив Люк. Сказав, що їх з Люсі кілька днів не буде, тому я незалежний від них і можу приходити додому без хвилювання, що можу бути невчасно. Частково мене то засмутило, адже вечір у компанії з друзями за чаркою доброго вина кращий, ніж вечір самотності...

Повертався пізно. Життя у місті втихало... Але “Мулен Руж”, “Чорний кіт” та подібні кабаре й кафе тільки відкривалися... Якийсь мсьє ласкаво запрошував мане навідати його “дівочий” клуб, на що я чемно відповів, що після робочого дня йду спати. Він із розумінням посміхнувся...

“Шоколадки”-повії чекали клієнтів, але до нікого не чіплялися... “Мулен Руж” світився яскравими вогнями... Я покидав цей район і мені устріч якась парижаночка кинула посмішку. Безцінна посмішка у районі, де за приємне зазвичай платять... Вона ще довго гріла мені душу...

Коли дістався до помешкання, зробив собі санґрію. Така холодна і смачна — вона мене розслабила. Лежав... Слухав ритм засинаючого міста. Згадав тебе...

Вже давно себе запитую, чому ти тоді сіла у авто?.. Навіщо було вирушати у погану погоду до шато?..

З того часу Париж для мене спустів...

Довго не міг заснути...

Париж...

Я до тебе ще вернуся...

Колись...

_ _ _

24 серпня 2011 р.

Борис Явір Іскра