Сон "Совєти"
27 Nov 2011 03:59 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
borys_javirсон
До мене якось подзвонили із “контори” і сказали, що на мене чекає певна місія. Я зібрався, як зазвичай одягаюся, накинув капелюха на голову і пішов.
Уже в офісі мене ввели в курс справи. Мав відправитися у минуле. Заперечив було, що мовляв, навіть незначна зміна у минулому може потягнути зміну цілого майбутнього. Відповіли, що насправді я відправляюся у паралельну реальність, у якій на території виконання місії ще панує радянський лад. Зі словами “ну добре” я пішов до транспортера...
Отямився у якійсь квартирі типу 80х років 20го століття. Потріскані стіни, купа непотрібних речей — чи то комуналка, чи що... У вікно крізь бруднувату тюль пробивалося несміливе світло. Меблі плакали потрісканим лаком. На столі на скатертині не першої свіжості була пояснювальна записка. Прочитав. Знищив.
Отже, я молодий відомий художник із столиці на запрошення якогось відділу освіти у складі ще незнайомої мені комісії мав відправитися у школи райцентру, аби там провести відбір дитячих робіт на конкурс республіканської творчості. Цікаве прикриття, одначе...
Тільки зібрався, як постукав у двері хтось із комісії. Вибачалися за незручності, які незвичні для “людини із столиці”, на що я іронічно посміхнувся і сказав, що це все не таке і важливе, головне — виконати місію. Кожен з нас зрозумів мої слова по-своєму: я говорив про своє завдання, а співрозмовник подумав про обов'язок перед державою.
От і порозумілися...
Якийсь автобус випуску 60х років 20го століття відвіз нас до місця оглядин. Така стандартизована школа, яких по всій УСРС набудували з лишком — в яку не зайдеш, то відразу знаєш, де кабінет директора, де учительська і, найважливіше, де їдальня та туалети. Колись біла фарба на вікнах лущилася, її поверх замальовували ще і ще. Були потріскані шиби, на заміну яких держава роками не давала грошей. Усе пахло свіжим розчином хлорки...
Було багато стендів із зображенням вождів минулого та теперішнього. Всі такі пафосні, у червоних тонах... Дешева аґітація, намальована дешевою гуашшю...
У вестибюлі ми зустрілися із рештою комісії. Серед них були і молоді люди, і підстаркуваті. Молоді мало говорили, аби часом не сказати чогось зайвого, а старі сипали на нас заяложені фрази, тісно переплетені із ідеологічними цитатами.
Коло мене трималися молодик, якого батьки пропхали в райвно (нудитися і гнити у паперах та бюрократії) та недавня студентка, а тепер вчителька художньої праці. Її наче Лариса звали.
Хлопака мало говорив, а русява дівчина була допитлива. Спочатку її зацікавив одяг, який не властивий місцевій промисловості. Ну, я відмазався, що то купив у Європі, коли виставлявся з картинами. А тоді на мене посипалося 1001 питання про життя закордоном. Я відповідав поважно, хоч неохоче, адже то така тема, яка могла викликати гнів “начальства”. Але і така тема, від якої у Лариси загорілися очі і в контексті ситуації я трохи розслабився, зміряв оком художника усю естетику, яку приховували її сіренький жакет та спідничка...
Отак ми ходили коридорами школи, розглядали дитячі малюнки і типу щось занотовували у записники — на основі тих записок чиїсь перші чи другі проби пензля та олівця потім підуть “у столицю”. Через деякий час нашу розмову перервали партдіячі, які запросили у актову залу на “продовження перегляду”. Звісно, там стояли накриті всяким добром столи, щедро організовані дирекцією школи для “начальства із столиці, області, району”...
Лариса сіла коло мене. Якась завучка її, було, кликнула у свою компанію, на що молода вчителька сказала, що вона у мене “переймає передовий досвід”. Почервоніла.
Партдіячі та дирекція школи пили горівку. Я вибрав вино. Хоч воно було і далеко не найкращої якості, але горівки не любив. На що хтось пожартував, що “це столичні манери”. Я тільки посміхнувся і в голові прокрутилися “столичні манери”...
“Столичні манери” та “Сталічная водка”, от...
Лариска на мене дивилася вологим поглядом.
- Я б проміняв цю гучну компанію на інше середовище, - мовив я з натяком і без.
- Можемо відправитися у кабінет художньої праці, я дитячі малюнки покажу. - промайнув вогник в очах дівчини.
- Чудово!
- Куди ви? - помітила відхід завучка.
- Я покажу кабінет худпраці нашому столичному гостю.
Завучка нічого не відповіла, а Лариса ніжно взяла мене за руку і повела.
Так, як то вже стемніло, ми включили світло. Затишне приміщення вітало нас дитячими малюнками. І багатьма вазонками на підвіконнях.
- Найцікавіші твори — у каптьорці. - сказала вчителька.
- Не сумніваюся, - хитро посміхнувся я.
Звісно, там було таки цікавіше. На поличках — різноманітні вироби із дерева, глини, пластиліну. Наївні витвори дітей, які ще вірили у “світле майбутнє”.
Лариса витягнула із шуфляди купу малюнків. Я в той час зачинив двері на засув. Підійшов до дівчини з-заду, одною рукою звільнив шию від волосся, іншою провів по стегні знизу догори. Поцілував у її звабливу шийку. Лариска глибоко вдихнула, різко розвернулася і ми злилися губами...
Мабуть, вона не зможе, не червоніючи, пояснити потім учням, як могли їхні роботи пом'ятися у вчительській шуфляді...
Через якийсь час ми верталися до п'яного товариства. На коридорі мене здибав сторож, який пробурмотів, що до мене прийшли. Я сказав солодкій вчительці, що мені треба йти, поцілував її на прощання перед дверима актової зали й відправився із сторожем.
Мене чекала симпатична чорнявка. У чорній короткій куртці, облягаючих джинсах — явна представниця “неформальної” молоді серед цих совітів. Це була та, хто мав мене відвести до пункту призначення.
Вона йшла попереду. Я зацінив її форми і весело кинув:
- Класні джинси, файно форми передають.
- Навіть не думай, - посміхнулася чорнявка.
Ми прийшли на автостанцію. Стара така, скляні вікна, металеві погано пофарбовані рами. Зимно. Облуплені стіни, брудні лавки. Якийсь сторож, чи то сонний, чи напідпитку. Освітлюється тільки кабінка каси.
Сторож захотів перевірити наші документи, адже у нас надто неформальний вигляд і аби ми раптом не виявилися наркоманами. Чорнявка показала своє посвідчення особи, я своє.
- Столиця. - пробурмотів поважно сторож.
Дівчина попросила глянути. Моє посвідчення було у гаманці. Там також були євро (незнайома їм валюта, але видко, що щось “заграничне”).
- Ов, валюта, - мовила чорнявка.
- Валюта, валюта, - сказав сміючись.
Мені на автостанції видали якійсь студентські талони для проїзду (там так писало). Їх було вісім.
- Тут всі так по талонах їздять? - спитався супутниці.
- Ну так, а що?
- Та нічого... Ходи надвір чекати на автобуса.
Ми пішли.
Ніч. Нас лиш двоє із подорожніх на цій автостанції. Тьма сховала наш поцілунок...
Продзвенів будильник...
_ _ _
2011-11-27
Борис Явір Іскра
До мене якось подзвонили із “контори” і сказали, що на мене чекає певна місія. Я зібрався, як зазвичай одягаюся, накинув капелюха на голову і пішов.
Уже в офісі мене ввели в курс справи. Мав відправитися у минуле. Заперечив було, що мовляв, навіть незначна зміна у минулому може потягнути зміну цілого майбутнього. Відповіли, що насправді я відправляюся у паралельну реальність, у якій на території виконання місії ще панує радянський лад. Зі словами “ну добре” я пішов до транспортера...
Отямився у якійсь квартирі типу 80х років 20го століття. Потріскані стіни, купа непотрібних речей — чи то комуналка, чи що... У вікно крізь бруднувату тюль пробивалося несміливе світло. Меблі плакали потрісканим лаком. На столі на скатертині не першої свіжості була пояснювальна записка. Прочитав. Знищив.
Отже, я молодий відомий художник із столиці на запрошення якогось відділу освіти у складі ще незнайомої мені комісії мав відправитися у школи райцентру, аби там провести відбір дитячих робіт на конкурс республіканської творчості. Цікаве прикриття, одначе...
Тільки зібрався, як постукав у двері хтось із комісії. Вибачалися за незручності, які незвичні для “людини із столиці”, на що я іронічно посміхнувся і сказав, що це все не таке і важливе, головне — виконати місію. Кожен з нас зрозумів мої слова по-своєму: я говорив про своє завдання, а співрозмовник подумав про обов'язок перед державою.
От і порозумілися...
Якийсь автобус випуску 60х років 20го століття відвіз нас до місця оглядин. Така стандартизована школа, яких по всій УСРС набудували з лишком — в яку не зайдеш, то відразу знаєш, де кабінет директора, де учительська і, найважливіше, де їдальня та туалети. Колись біла фарба на вікнах лущилася, її поверх замальовували ще і ще. Були потріскані шиби, на заміну яких держава роками не давала грошей. Усе пахло свіжим розчином хлорки...
Було багато стендів із зображенням вождів минулого та теперішнього. Всі такі пафосні, у червоних тонах... Дешева аґітація, намальована дешевою гуашшю...
У вестибюлі ми зустрілися із рештою комісії. Серед них були і молоді люди, і підстаркуваті. Молоді мало говорили, аби часом не сказати чогось зайвого, а старі сипали на нас заяложені фрази, тісно переплетені із ідеологічними цитатами.
Коло мене трималися молодик, якого батьки пропхали в райвно (нудитися і гнити у паперах та бюрократії) та недавня студентка, а тепер вчителька художньої праці. Її наче Лариса звали.
Хлопака мало говорив, а русява дівчина була допитлива. Спочатку її зацікавив одяг, який не властивий місцевій промисловості. Ну, я відмазався, що то купив у Європі, коли виставлявся з картинами. А тоді на мене посипалося 1001 питання про життя закордоном. Я відповідав поважно, хоч неохоче, адже то така тема, яка могла викликати гнів “начальства”. Але і така тема, від якої у Лариси загорілися очі і в контексті ситуації я трохи розслабився, зміряв оком художника усю естетику, яку приховували її сіренький жакет та спідничка...
Отак ми ходили коридорами школи, розглядали дитячі малюнки і типу щось занотовували у записники — на основі тих записок чиїсь перші чи другі проби пензля та олівця потім підуть “у столицю”. Через деякий час нашу розмову перервали партдіячі, які запросили у актову залу на “продовження перегляду”. Звісно, там стояли накриті всяким добром столи, щедро організовані дирекцією школи для “начальства із столиці, області, району”...
Лариса сіла коло мене. Якась завучка її, було, кликнула у свою компанію, на що молода вчителька сказала, що вона у мене “переймає передовий досвід”. Почервоніла.
Партдіячі та дирекція школи пили горівку. Я вибрав вино. Хоч воно було і далеко не найкращої якості, але горівки не любив. На що хтось пожартував, що “це столичні манери”. Я тільки посміхнувся і в голові прокрутилися “столичні манери”...
“Столичні манери” та “Сталічная водка”, от...
Лариска на мене дивилася вологим поглядом.
- Я б проміняв цю гучну компанію на інше середовище, - мовив я з натяком і без.
- Можемо відправитися у кабінет художньої праці, я дитячі малюнки покажу. - промайнув вогник в очах дівчини.
- Чудово!
- Куди ви? - помітила відхід завучка.
- Я покажу кабінет худпраці нашому столичному гостю.
Завучка нічого не відповіла, а Лариса ніжно взяла мене за руку і повела.
Так, як то вже стемніло, ми включили світло. Затишне приміщення вітало нас дитячими малюнками. І багатьма вазонками на підвіконнях.
- Найцікавіші твори — у каптьорці. - сказала вчителька.
- Не сумніваюся, - хитро посміхнувся я.
Звісно, там було таки цікавіше. На поличках — різноманітні вироби із дерева, глини, пластиліну. Наївні витвори дітей, які ще вірили у “світле майбутнє”.
Лариса витягнула із шуфляди купу малюнків. Я в той час зачинив двері на засув. Підійшов до дівчини з-заду, одною рукою звільнив шию від волосся, іншою провів по стегні знизу догори. Поцілував у її звабливу шийку. Лариска глибоко вдихнула, різко розвернулася і ми злилися губами...
Мабуть, вона не зможе, не червоніючи, пояснити потім учням, як могли їхні роботи пом'ятися у вчительській шуфляді...
Через якийсь час ми верталися до п'яного товариства. На коридорі мене здибав сторож, який пробурмотів, що до мене прийшли. Я сказав солодкій вчительці, що мені треба йти, поцілував її на прощання перед дверима актової зали й відправився із сторожем.
Мене чекала симпатична чорнявка. У чорній короткій куртці, облягаючих джинсах — явна представниця “неформальної” молоді серед цих совітів. Це була та, хто мав мене відвести до пункту призначення.
Вона йшла попереду. Я зацінив її форми і весело кинув:
- Класні джинси, файно форми передають.
- Навіть не думай, - посміхнулася чорнявка.
Ми прийшли на автостанцію. Стара така, скляні вікна, металеві погано пофарбовані рами. Зимно. Облуплені стіни, брудні лавки. Якийсь сторож, чи то сонний, чи напідпитку. Освітлюється тільки кабінка каси.
Сторож захотів перевірити наші документи, адже у нас надто неформальний вигляд і аби ми раптом не виявилися наркоманами. Чорнявка показала своє посвідчення особи, я своє.
- Столиця. - пробурмотів поважно сторож.
Дівчина попросила глянути. Моє посвідчення було у гаманці. Там також були євро (незнайома їм валюта, але видко, що щось “заграничне”).
- Ов, валюта, - мовила чорнявка.
- Валюта, валюта, - сказав сміючись.
Мені на автостанції видали якійсь студентські талони для проїзду (там так писало). Їх було вісім.
- Тут всі так по талонах їздять? - спитався супутниці.
- Ну так, а що?
- Та нічого... Ходи надвір чекати на автобуса.
Ми пішли.
Ніч. Нас лиш двоє із подорожніх на цій автостанції. Тьма сховала наш поцілунок...
Продзвенів будильник...
_ _ _
2011-11-27
Борис Явір Іскра
