Полонина | Кажут, смерть iз косов ходит...

[borys_javir]

Полонина. Соковита травиця вжесь сє похилила. Корови давно пішли до штиліва. На сходах хижі сиділа вона, а в неї на колінах - п’єтирічна дочка. Мале дівчє сє тулило до мами. Десь далеко заходило сонце. Вно тихо сідало за кичери і ґруні, за вострі шпилі а пологі звори. Востатні промінці у горичі барви залєли хмари. Єкось сє почерленили смереки а ґачуґи. Із сонєчного боку були горичими, але з протилежного були то зеленими, то синіми. Легонький вітерець гойдав вітє древ у ріжні сторони. Пахощі трав сє розпливали округов. Такий покі заворожував чутє і клонив голову все нише й нише – коби поринути ув сні. Най сє приснят невиджені краї, про які так файно розповідав він. Ах, він!... Лучче про него й не памнітати... Але серце не обдуриш...

Раптом дочка підносит голову з материних грудий.
- Мам, а де нєньо?
- Неньо?... – ледь тихо сє зірвало з її вуст.
І филя мовчанє. Така довга филя, чейби вічність.
- Нєньо? – знов сє зірвало з її вуст. – Неньо зара видит тє, він...

Вона піднєла голову, глєнула високо в небо, потім опустила поглєд нише – на кєчери а ґруні. Повела вочима по зелених верхах. Ї лице сє налило мріями і згадками про минуле. Щоки стали горичі-горичі, в очах запалав той дивний оґень, кторого не було в них ше з тих чєсів...
- Неньо зара межи сесих гір, зворів, жерепів, плаїв, полонин, кєчер а ґрунів... Він завше сокотит тє, кедь ти йдеш в ліс, кедь вшитка небезпека близко, він сокотит тє.
- То неньо тко? Лісовий айбо мольфар?
- Мольфар...
Тоте слово чомсь так сумно виринуло з її вуст. А дочка ше сильнійше ся притулила до мами...
Лем тихий вітер теперки повідав їм обом нечувані казки про невиджені краї... А мой, тото не вітер був?...

© Борис Явір Іскра, початок 2000х