Та я тебе і не любила...

[borys_javir]

- Та я тебе і не любила, по-суті. Так, юнацьке захоплення... Навіть не любила...

 

І хоч ти перед тим сказала, мовляв, не ображайся, але ти хотіла мене образити. Бо якби не любила, то б не писала мені віршів... Якби не любила, то б не плакала, побачивши мене з іншою — через півроку після розлуки. Я ж пам’ятаю ті вірші. І пам’ятаю сльози. Стояла і плакала. Думаєш, я не бачив?

 

Кожна з вас... з тих, хто мені казав “я тебе і не любила, так, юнацьке захоплення...”. Я пам’ятаю ваші вірші і пам’ятаю ваші сльози. Я пам’ятаю ваші листи, переписані купу разів, і, все одно, писані крізь сльози. Бо я вже був з іншою. Бо я не терпів ваших ігор і завжди вважав кінець кінцем. Я також сумував наодинці, не міг знайти собі місця, бо важко рвати те, що, здавалося, зрослося. Але, коли приходив час, я перетворював вас на спогади. Спогади, з якими боролася кожна нова, не розуміючи, що забрати у мене минуле неможливо — можна тільки стати його частиною...

 

А відтак знову сльози, сварки... Через якийсь час “я тебе і не любила”... Хочеш образити через стільки років? Ображай. Сама все зруйнувала тоді, а тепер і приємні спогади хоч перекреслити? Залиш їх там, де їм і місце — у віршах, знимках, картинах — у минулому. Його не вернути. Але і не варто його паплюжити... Бо не мої почуття ти ображаєш, а свої. Заперечуючи свою любов, свої вірші, свої сльози, ти ніби заперечуєш себе. Себе, щасливу тоді. Бо ти любила, хоч це і було юнацьке захоплення...