Микулинецький...

Лиш тому належать щастя й воля, хто кожен день іде за них у бій.

Йоган Вольфґанґ Ґете

Вночі над Тернополем була канонада. Небо палало вогнем... А нині усе наче втихло. Тільки чув ся шум машин і на світанку відбув ся авіаналіт. Так, як ми стояли у лісі, то нас не бачили і не дуже бомбили.

Лінія оборони розтягнула ся по Сереті. Наша сотня зайняла позиції у лісі коло Микулинців...

Пам'ятаю, як були меншими і їздили сюди на квас... Микулинецький... чи солодку воду... Тут стояв завод, а ми накупимо си фляшок, п'ємо, дурачимо ся... Поліземо на замок, чи гайнемо в Теребовлю... Гарно так було...У дитинстві...

Штаб розмістив ся у палаці. Офіцери поводили ся, наче були у невизначеному стані, - мабуть, не було зв'язку із Головною управою. А поміж вояків ходили перекази про полковника, який прославив ся під Збаражом і начебто має прийти нам на допомогу. Наше керівництво не дуже любило тих розповідей, казали, що полковник - зрадник і ні на яку допомогу він не прийде. Тому ми говорили пошепки...

Вчора мали перший бій із якимісь загоном ворога. Їх не було багато. Мабуть, то розвідка. Вони йшли лісом і наткнули ся на нашу заставу. За лічені хвилини всі солдати були мертві. Під час огляду трупів Максим впізнав у ворожому воякові свого далекого брата. Той колись був виїхав у Київ на навчання.
Хлопчина сів, взяв брата на руки і ревів... Ми обступили колом, схилили зброю... Я ще не видів, аби хтось так плакав... А Макс крізь сльози мовив:
- Та який це ворог? Та вони такі самі, як ти і я... лиш носять інший однострій...

* * *
Ввечері по радіо передавали звернення когось із Головної управи. Нарешті ті вийшли на зв'язок. Палкий голос говорив патріотичні фрази, закликав до бою проти ворога. Майже, як колись...

Тоді був концерт. Якийсь дешевий концерт відомих гуртів на центральній площі. На замовлення місцевої партії. Такі концерти часто були чи не в кожному великому місті. Безкоштовний для відвідувачів, або як казали “на халяву”. Багато молоді — всі запальні, веселі. А зі сцени місцеві отаманчики говорили про патріотизм, про те, що важкі часи настають, про об'єднання проти спільного ворога. І я подумав тоді, а де будуть ті отаманчики, коли раптом війна?..

І тепер слухаю піднесене звернення, і думає ся, а чи ті полум'яні політикани, які закликали до боротьби, зараз на фронті? Хто з них виконує той священний патріотичний обов'язок, до якого самі ж закликають? Хто став пліч-о-пліч із простим народом, якому помирати за їхню свободу?..

А тоді вибух. Другий. Третій...
І тиша...
І ракетний удар...
Ми вискочили із бункера на бойові позиції у шанцях. Зайняли лінію над річкою. Неочікуваний напад після затишшя потряс нас, наче грім з ясного неба. Ішла піхота, а десь чули ся двигуни танків. То, мабуть, зі сторони Тернополя...

* * *
Четверта ночі. Якось пережили авіаналіт. Максим перебинтованою рукою заправляє ленту у кулемета, я натискаю на курок. З-над моєї брови гаряча кров тече по брудному і пітному лиці й капає на тіло нашої чорної матінки. Радіо перервало, ми команд зі штабу не отримуємо. Десь далеко на схилі ще чути 1-2 кулемети. Певно, інші відступили. Але ми стоїмо...
Я знав, що це останній наш рубіж, що тільки смерть попереду. Питання лиш, коли...

А колись юними ми на цих схилах гралися у “війни”, лазили по-пластунськи, імітуючи дії вояків. Якби хто нам сказав, що якось те чисте блакитне небо затягне ся кривавими димами, то б ніхто не повірив...

Завершуються патрони. Поранене ліве плече кровоточить. Максим сів у шанцях. Блідий-блідий. Коли нас змобілізували, то хлопці сміялися, що він має ніжні, дівоцькі, риси лиця. Цей Чоловік, який встиг поховати недавно брата, зараз, марний, блідий, брудний і змучений, але, попри те, готовий шанець зробити своєю могилою...
А ворог то перейшов ріку...

Світає...
Затихли чи не всі кулемети на нашій стороні, разом з нашим. Потім ми перелізли у сусідній шанець, відстрілювалися автоматами. Але у нас не стало патронів. Ми зарядили пістолети і чекали, поки підійде ворог. Заготовили вибухівку і часом кидали у поле гранати. А лавина зі сходу п'яним валом накочувалася на наш берег. Ще мить...

Раптом над нами застигає танк, який приїхав з нашої сторони. За ним на лінію виходять ще кілька. І піхота. Засипає ся в шанці, заправляє кулемети, стріляє з автоматів...
Ми з Максимом здивовано зустрічаємо молодого вояка, який застрибує коло нас. Він енергійно посміхає ся і каже:
- Ми свої, ми — підмога...

Ще на два дні наша фортеця під керівництвом полковника стала твердинею, яку довелося покинути, аби відступити для формування боєздатного війська на півдні. Я їхав у буді вантажівки, звісивши ноги донизу і дивився на дорогу, яка наче втікала з-під ніг. А на потрісканих губах чомусь чувся присмак квасу. Того, як в дитинстві...
Микулинецького...

_ _ _
весна-літо 2011
Борис Явір Іскра