Переосмислення богів, обрядів та магічних дій як запорука розвою рідновір’я

[borys_javir]

Переосмислення богів, обрядів та магічних дій як запорука розвою рідновір’я
Борис Явір. Інтерв’ю.

Протягом останніх років молодий прошарок рідновірів та язичників пожвавився. Цьому сприяли кілька чинників, зокрема, як і поява нових персон, так і активізація вже відносно сформованих рідновірів. Відбувається переосмислення як старої віри (точніше, того, що про неї відомо), так і сучасних спроб її відродження (як в плані організаційному, так і філософському). До людей, які розбурхують неоязичницьке товариство своїми питаннями, належать і персони, відомі як Облак Осіян та Анатолій Ярошенко. На їхні питання я, Борис Явір, й даю відповіді. Частково бесіда відбувалася у формі інтерв’ю, частково це відповіді на публічно задані запитання. Окрема подяка Костянтинові Рахно. Ілюстрація: Ner-Tamin.

Облак: Що таке Язичництво? Народні повір’я, забобони, вірування, прикмети, казки, обрядові пісні? Обрядовість, святкування подій в природі? Українознавство / народознавство? Природознавство? Якщо це природознавство, значить язичник має вивчати явища біосфери, біологію, зоологію, ботаніку. Але для чого, якщо все це він проходив ще в школі?

Борис: Язичництво буквально — народництво. Тобто сповідування народної віри, дотримування світогляду, витвореного в рамках свого етносу. Саме означення «язичник»-«народник» виникло із поширенням християнства, аби показати, що одні - християни, а інші - сповідники іншої (народної) віри. Таке явище простежується і в інших європейських релігіях - ні скандинави, ні галли, ні елліни себе за віровизнанням не ідентифікували, поняття «одінізм», «друїдизм» і подібне - то вигадки нових часів, як і слово «рідновір'я», які спеціально придумані, аби термінологічно виокремити відповідні етнічні вірування, релігії для уникнення плутанини. Тобто, і загальне знання повір’їв, забобон, вірувань, прикмет, казок, обрядових пісень, проведення обрядів на природі, знання своїх звичаїв... Так, це і знання про природу, які типово людина проходить в школі. Тільки з тією приміткою, що знання мають бути дієвими. Я вже згадав раніше — має бути розуміння явищ навколишнього світу, аби розуміти, як поводитися в ньому самому, і як можна впливати на нього із вигодою для себе та без шкоди для довкілля.
Звідси, язичництво — то спосіб життя, при якому людина старається жити в гармонії із світом навколо і дотримується витворених в народі звичаїв. Це не означає зацикленість на минулому, але означає вміння жити і діяти, виходячи із принципів, що мають вічні цінності. Елементи старовини мають гармонійно вплітатися в сучасність, створюючи нерозривний зв’язок поколінь та історії.

Анатолій: Якщо в нас одне єдине язичництво, то навіщо до слова «віра» додавати «народна», «рідна» або «слов’янська»? Чому різні слов’янські народи відроджують одну й ту саму прабатьківську слов’янську віру, а виходить у всіх різна?

Борис: Ніколи не було "одного-єдиного" язичництва. Різні племена мали свої культи, які були близькими, мали спільне коріння, але могли не бути тотожними. А станом на останні століття перед масовою християнізацією слов'ян, в деяких народів відбулося щось на зразок релігійних реформ, які ще більше віддалили вірування одне від одного: наприклад, так звані Київська та Руянська реформи із своїми пантеонами дещо відмінними від інших. Також існували місцеві боги чи духи, культи яких могли зливатися з культами більш популярних божеств, або ж самі ставати популярними. І хоч загальна основа вірувань залишалася спільною, місцеві різновиди не дозволяють говорити про "одне-єдине" язичництво. Тому і "віра слов'янська", але із місцевими різновидами, відмінностями.
Іншим аспектом є те, що кожна людина з деякою долею відмінності вірить у своїх богів, навіть в межах однієї віри та релігії. Додавання епітетів до слів "віра" та "релігія", які пояснюють ті чи інші їхні особливості, як от "народна" чи "слов'янська", робиться для уточнення і виокремлення їх від "віри християнської", "віри мусульманської" тощо. Називаючи такими словами свою віру, вірянин стверджує як перед іншими, так і перед собою, якою є його віра, які її основні засади, які відтак моделі його поведінки.

Анатолій: Якщо ми народжуємось вже язичниками, то навіщо посвяти та ім’янаречення?

Борис: «Язичництво» — це «віра людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням», тобто віра, що витворилася у межах того чи іншого народу в процесі його історичного розвитку. Звідси ж, язичники - дослівно "народники". Тобто, ті, хто сповідує народну віру, підтримує світогляд, витворений в рамках свого етносу чи групи споріднених народів.
Жодна людина не народжується язичником, адже віра набувається чи приймається у процесі життя людини внаслідок процесі самоідентифікації. Людина може народитися із схильністю до релігійності чи без такої схильності (що підтверджено багатьма дослідженнями), але не народжується сповідником якоїсь віри чи послідовником якоїсь релігії. Саме тому в різних релігіях існують обряди, спрямовані долучити людину до конкретної релігії. В деяких видах язичництва це можуть бути різноманітні ініціативні посвяти - від імянаречення до власне прийняття у конкретну релігійну громаду чи загальну конфесію. Внаслідок розмаїтості поглядів на потребу обрядового долучення до віри й виникла розмаїтість обрядів.
Посвята, в принципі, є радше психологічним порогом долучення до певної спільноти - як от посвята у студенти, присяга у війську. Якщо ж хтось вірить, що вона несе якесь містичне чи магічне значення, то це його право.

Анатолій: Якщо я язичник від народження і став їм без жерців та волхвів, то чому вони мені потрібні тепер?

Борис: Повторюся, але язичниками не народжуються. Здавна вважалося, що волхви - це люди, які володіють надзвичайними здібностями - як от зупиняти дощ чи надсилати його, бачити минуле чи майбутнє, сприяти кращій долі чи навпаки. В деякому розумінні, це як ремісники, тільки їхнє ремесло відносно нетипове, особливо в 21 столітті. Чи вотрібні вони людині - право вибору кожного. Так само, чи потрібен швець, чоботар, столяр, муляр, компютерщик тощо. Якщо людина сама може вирішити свої запити чи клопоти, зокрема і релігійно-духовні, то, звісно, послуги волхва не потрібні. А коли є така потреба, то, звісно, право людини звернутися.
Подібна справа і з жерцями. Це люди, які є провідниками релігійної громади, проводять обряди, організовують релігійне життя спільноти. В деякому розумінні, жрець - то делегат від громади перед богами, інститут жрецтва виникає тоді, коли з різноманітних причин загал не бажає чи не може спілкуватися з богами напряму і вирішує мати посередника, або ж у житті громади стільки свят та обрядів для їх супроводу, що для цього потрібно мати окрему людину. Якщо людина вирішує, що може самостійно провадити своє релігійне життя, то, звичайно, послуги жерця їй не потрібні.

Облак: Грім утворюється не завдяки богу Перуну, але завдяки розрядам блискавки, гроші потрібно заробляти і їх не примножує Велес, вітер це потік газів який рухає атмосферний тиск, а не Стрибог і т.д. Тож для чого проводити обряди вшанування чи спілкування з богами яких не існує?

Борис: Будь-яка релігія ґрунтується на ідеалістичному сприйнятті світу, тобто визнає певні надприродні сили, що стоять за процесами в світі. Але на кожному рівні розвитку пізнання — своє осмислення явищ світу навколо: Перун (буквально: той, що б’є, той, що періщить) — символічна назва уособлення стихії дощу та грому, Велес — символічне узагальнення фауни, а Стрибог (буквально: потуга руху) — символічна назва повітряних потоків. Зараз ніхто не дивується іменам вулканів чи ураганів, то чому маємо дивуватися, коли стародавні люди давали назви непідвладним їм стихіям та явищам? Це — нормально. Не нормальним є не розуміти природи тих явищ і сліпо перетворювати їх на людиноподібних персон, які нібито заправляють тими чи іншими погодними явищами.
Я вважаю, що обрядовість має бути переосмислена і суть обрядів має бути символічною - обмін дарами, як і було колись. Наші предки ділилися із своїми Предками, обряд був символічною трапезою всіх членів роду чи представників різних поколінь. Даруючи / жертвуючи вогню, воді тощо щось, ми ніби намагаємося встановити чи відновити зв'язок (латинське religio — відновлення зв’язку), гармонію, лад, як найвищу форму існування всесвіту. Не факт, що тим силам, потугам, сутностям, яких ми називаємо богами, потрібно ці дари, але обмін дарами, ритуальний і символічний, потрібний хоча би нам, як виховний урок.

Анатолій: Якщо вся природа навколо є нашим храмом, то чому обряди проводяться тільки на капищах та святилищах?

Борис: Так, храмом язичника є вся природа. Але здавна люди облаштовували різноманітні "святі" місця, згідно із своїми релігійними уявленнями. Наприклад, богові грому традиційно складають шану на вершинах пагорбів, у дібровах, гаях, бо він пов'язаний з небом. З іншого боку, якщо обряд є багатолюдним, зокрема символічним поєднанням Предків та їхніх нащадків за спільною трапезою, то для всіх зручно збиратися у підготовленому місці, а не щоразу шукати нове. Саме тому на стародавніх святилищах були місця для приготування ритуальної їжі, як от хлібів-короваїв, а також місця для святкових вогнищ і для громадської трапези. Це також екологічно, бо не треба палити вогнище щоразу в іншому місці, пошкоджуючи рослинний покрив, також можна облаштувати спеціальні місця для компостування харчового сміття. В умовах сучасної цивілізації відведення та облаштування спеціальних місць для обрядів та свят є одним із способів захисту природного середовища. Іншим аспектом є те, що святі місця розумілися й розуміються практиками релігії як наділені певною енергією, властивостями, надприродними якостями, бо простір у традиційному мисленні розглядається як неоднорідний. Причому, часто такі уявлення підтверджують розвідки з біогеомагнетизму, наприклад.

Облак: Магія це особливі прийоми/методи якими можна впливати на природу і людей, тоді що це за прийоми? Як їх напрацювати? Чи таких прийомів не існує? Якщо не існує, навіщо тоді проводити ритуали/обряди?

Борис: Стародавні книги описують багато випадків застосування магії, але більшість з них за описом нагадує навіювання, сугестію. Наприклад, в сучасній медицині стикаємося із ефектом плацебо, який трапляється частіше, ніж самовільні зцілення та відступи хвороби. Сучасні психологи з питань “приворотів” чи “відворотів”, психологічного знищення чи мотивування людини знають більше, ніж стародавні маги, засоби впливу на маси вдосконалюються, хоч і принципи та основи були відомі здавна. Якщо колись “магією” вважалося ледь не вміння читати, тепер нам відомі як ментальні, та і фізичні технології впливу як на людей, так і на світ навколо, які відповідають стародавнім описам “магії”. Найімовірніше, що вся згадана у казках чи інших оповідках магія — то всього лиш продукт незнаних технологій, які викликали подив, захват чи навіть страх.
Питання наразі в тому, що стрімкий розвиток науки та техніки десакралізував магію як технологію, зняв з неї романтично-містичне покривало, втиснув її в рамки цифр та формул, а не билин та казок, як було колись. Але що зараз заважає брати в стародавніх авторів приклад і говорити метафорами, при яких літаки, танки чи інша техніка — відповідно “залізні птахи”, “... вовки” тощо? Для більшості людей і звичайна електрика, комп'ютери, програми у них — справжня магія. Але люди постійно намагаються втікти від цього обездушевленого світу, тому такими популярними є твори (літературні, театральні, кіношні) про драконів, чаклунів і благородних лицарів.
Кажучи, що будь-яка достатньо розвинена технологія невідрізнима від магії, Артур Кларк не помилився. Магія - це технологія. Правильний обряд - це алгоритм технології, що запускає відповідну "програму" чи комплекс "програм" для "матриці" Всесвіту. Саме тому треба вчитися проводити обряди правильно. Починаючи від розуміння явищ, на які намагаємося впливати, завершуючи розумінням способів, як впливати. І пам’ятати про душевність та естетику обряду.

Анатолій: Якщо все, що ми маємо, нам дали боги, то навіщо ми несемо їм це назад в якості треби?

Борис: Твердження, що ми маємо все від богів, ґрутується на вірі в першопочатковість богів. Є ж альтернативна віра, що боги зародилися і розвинулися як духовні сутності з їхніми матеріальними проявами в процесі еволюції Всесвіту. Відтак, боги не дали нам все.
В будь-якому випадку, суть обрядів є символічною - обмін дарами. Ми ділимося із своїми Предками, обряд є символічною трапезою всіх членів роду чи представників різних поколінь. Даруючи / жертвуючи вогню, воді тощо щось, ми ніби намагаємося встановити чи відновити зв'язок (латинське religio — відновлення зв’язку), гармонію, лад, як найвищу форму існування всесвіту. Не факт, що тим силам, потугам, сутностям, яких ми називаємо богами, потрібно ці дари, але обмін дарами, ритуальний і символічний, потрібний хоча би нам, як виховний урок в кількох аспектах: людині має бути властиве вміння ділитися з іншими для примноження загального блага (кооперація - чинник еволюції), так і вміння дякувати за поміч і сприяння.

Анатолій: Якщо боги чують наші думки, то навіщо звертатися до них, промовляючи слова вголос?

Борис: Звертання вголос до богів не є обов'язковим. Особливо, коли обряд індивідуальний. Але коли обряд груповий, спільна діяльність є формою групового навіювання, зближує товариство, творить власне спільноту, а не сукупність вірян. І навіть при індивідуальному обряді звертання вголос є виховним чинником, адже людина завжди до промовленого вголос відноситься більш серйозно, ніж до просто думок. Тобто, проговорювання вголос є свідченням серйозності намірів, озвученням їх перед силами чи потугами, яким людина приносить шану чи щось в них просить.

Анатолій: Чому ім’ярек, що дав мені жрець, важливіший за ім’я, яке дали мені люди, що мене створили – мої батьки?

Борис: Це не абсолютне твердження. Деякі конфесії так вважають, деякі - ні. Жрець без погодження з людиною, яка хоче пройти обряд ім'янаречення не надасть їй жодного нового імені. Справа самої людини - вибирати собі нове ім'я та вибирати, що їй важливіше, в тому числі й право самотужки вибрати собі нове ім'я, або не вибирати нового і користуватися ім'ям від того, хто його дав (в основному - батьки).
Іншим аспектом питання є те, що багато новоспечених рідновірів вибирають собі неісторичні, а недавно вигадані імена, наполягають на тому, аби в громаді їх так і тільки так називали, при тому в світському житті, поміж друзів та співробітників далі називаються Іванами, Василями, тощо — старими іменами, тобто лицемірять. Поміняти ім'я та виробити собі нові документи і називатися так, як хочеш не є клопотом, процедура доволі автоматизована. Тим більше, що язичник не має бути лицемірним та багатоликим, він має бути чесним. Передусім перед собою.

Анатолій: Чи можуть вважатися мої особисті вигадки надбанням та світоглядом пращура для моїх нащадків?

Борис: Особисті вигадки, розробки, ідеї тощо є світоглядним надбанням тоді, коли вони несуть певну цінність (навіть ілюзорну) і заволодівають масами. Так і змінюються чи народжуються релігії, політичні доктрини. Але постає питання, наскільки ці вигадки відповідають вигадкам та ідеям попередніх поколінь одновірців, чи це розвиток віри, чи це її реформування, чи це нова віра, тільки ззовні подібна до попередньої? Завжди треба пробити перевірку, звірку з тим, що було і запитувати себе, що і як збагачується через ті нові вигадки, ідеї.

Облак: Чому ти навчаєш своїх дітей з язичництва?

Борис: Відповідь криється у попередніх висловленнях: діти мають перейняти спосіб життя, при якому людина старається жити в гармонії із світом навколо і дотримується витворених в народі звичаїв, без зацикленості на минулому, але із вмінням жити і діяти, виходячи із принципів, що мають вічні цінності.

Облак: Чому ти навчаєш людей з язичництва? Що це за практичні знання? Чи вони не практичні?

Борис: Мене час від часу запрошують на вишколи, навчання, де я розповідаю про минуле, зокрема і про язичництво. Стараюся надавати тільки науково перевірену інформацію, хоч і зазначаю, що все треба перевіряти і не боятися змінювати свої уявлення про минуле під впливом нових відкриттів. Практичність знань полягає в тому, що людина пізнаючи минуле, не чинить подібних помилок у майбутньому, а також практичність для конкретних слухачів в тому, що вони дізнаються про спосіб життя та елементи світогляду своїх предків. Дуже важливо, аби новітні язичники, рідновіри переймали саме філософську основу світогляду предків, а не зовнішні ознаки, як от стиль одягу, чи елементи обрядовості. На жаль, в багатьох людей повернення до віри предків є тільки зовнішнім та декларативним. Це треба виправляти, що можливо хіба систематичною роботою.

Облак: Наші предки використовували побутові середньовічні технології, які в наш час стали не потрібними, фізіологічно важкими, не практичними, якщо наші предки знали менше про природу ніж ми – сучасники, то що тоді є спадком для нас? Непрактичність?

Борис: В попередніх абзацах я відповів на це запитання, але треба повторити і наголосити знову, що язичництво — то спосіб життя, при якому людина старається жити в гармонії із світом навколо і дотримується витворених в народі звичаїв, але це не означає зацикленість на минулому (в тому числі і технологіях минулого), але означає вміння жити і діяти, виходячи із принципів, що мають вічні цінності. Елементи старовини мають гармонійно вплітатися в сучасність, створюючи нерозривний зв’язок поколінь та історії.

Анатолій: Чому ми відроджуємо точнісінько ту саму віру, що одного разу вже зазнала нищівної поразки від християнства, але тепер сподіваємось на перемогу?

Борис: Будь-які релігії переживали злети і падіння, зокрема і одні з найчисельніших нині — християнство та мусульманство. Тому не варто боятися минулих поразок, варто боятися не зробити правильних висновків з минулого. Тому хтось намагається відродити максимально ту саму віру, а хтось - реформовану, із врахуванням помилок минулого.
За пройдені віки стало зрозуміло, що найбільш значущим чинником минулої поразки була військова агресія християн, а не їхня перевага у філософії та духовності. Головні міфи їхньої віри людству були відомі ще давніше, головні засади етики - тим більше. Язичники допускали інакодумство, відносно спокійно ставилися до віри в інших від їхніх богів. І це нормально та зумовлено спостереженням життя у світі, в якому різні види конкурують тільки до певної межі, а все зводиться до встановлення динамічної рівноваги. Внаслідок семітських впливів у християнстві, його представники намагалися поширити віру в мертвого бога не стільки силою слова і переконання, а скільки силою меча: вже з перших століть християни чинили погроми бібліотек, знищували науковців, переслідували інакодумців, пропагували невігластво. Язичники ж чинили інакше, у них вміння писати і читати, розуміти світ навколо прирівнювалося до магії, до вченості, було ознакою вищості, елітності. Саме тому сучасні неоязичники виступають за всезагальну освіту, за розвиток науки і впровадження нових технологій та їхнього розуміння у життя. Саме так можна подолати невігластво деяких релігій, саме так можна сприяти розвиткові людства. Це важко, але можливо.

Облак: Якщо Язичництво це примітивна архаїчність – а ми живемо в час технічного прогресу, тоді навіщо продовжувати старе на заміну новому?

Борис: Знову ж таки, відповідь озвучена раніше. Відродження потребує філософія, світорозуміння, світовідчуття, а не, наприклад, спосіб тесання дерева чи обробітку каменю. Відновлення побутових чи промислових технологій — то реконструкція елементів стародавнього життя, а не язичництво як таке. Чисельні язичницькі країни, як Японія чи Тайвань, є одними з передових у сфері технологій, але їхнє населення досі зберігає основи стародавньої філософії, зберігає вірування та супровідні обряди, що є гарним прикладом для інших — куди і як рухатися. В контексті технологічного процесу власне язичництво стає актуальним, бо містить світогляд, що налаштовує на гармонізацію життя у світі, а не на споживацьке ставлення, як це є в основах семітських релігіях. Тому сучасні язичники мають поєднувати духовні практики із, наприклад, екологічними акціями чи розвитком екологічних видів виробництва. Язичник сучасності — той, хто всю свою діяльність пронизує глибоким пієтетом до всього живого, стараннями до гармонізації життя та розумним збереженням звичаю свого етносу, народу, раси.

Облак: Чому Звичай стоїть на місці? Чому є попит і цікавість до історії Київської Русі, дохристиянської віри, але маємо застій в цьому розвитку і напрямку. Чому влада не підтримує руську ідентифікацію, і її не турбує спадщина Русі яку вже давно привласнила Московія.

Борис: Не можна сказати, що Звичай стоїть на місці. Деяке “бурління” все ж відбувається. З часів першого масового відновлення груп рідновірів на початку 20го століття дуже багато чого змінилося. Археологічні відкриття внесли коректи в уявлення неоязичницьких активістів про віру, яку вони відновлювали. Але через відчутний брак інформації, почали поширюватися різноманітні містифікації, або ж спроби побудувати релігію на основі інших світоглядних систем, наприклад, на ведизмі, який прямого відношення до слов’ян не має. Із розвалом СРСР багато людей почали шукати собі нові світоглядні основи і звернулися до різних напрямків неоязичництва. Зріс попит на історичні знання, зокрема про період Русі. Але через неприхильну державну політику і навіть саботаж досліджень, через підтримку державою окремих християнських церков, зокрема Московського патріархату, напівофіційно і через ЗМІ та шкільну освіту поширюється брехливе твердження про початок державності хіба з часів християнізації, відтак історичні дискурси, що стосуються раніших часів під негласною забороною: не те, що власних досліджень нема, а й переклади іноземних авторів не випускаються. Неодноразово доводилося чути про це від різних дослідників минувшини, та й сам з тим стикався. Внаслідок цього маємо розвиток чорної археології (знахідки ніде не фіксуються, відтак спотворюються наявні знання про минуле) з одного боку і поширення різноманітних містифікацій з іншого боку. Іншим шляхом пішла Московія: бажаючи удревнитися, держава підтримує дослідження стародавніх епох на своїй території, навіть допускає відкриті містифікації. Підтримка досліджень свого минулого є і в Польщі, лиш там критичніше ставляться до плагіату та містифікацій. Правда, неоязичництво не підтримується в жодній державі (крім деяких провладних сект), на юридичному та побутовому рівні створюються перешкоди в реєстрації та діяльності громад. В самих громадах відчувається брак досвідчених організаторів, зайві інтриги тощо. Тільки після очищення неоязичницького руху від деструктивних осіб, теорій та містифікацій, після орієнтування його на науковість та після професійного ставлення організаторів до справи можна сподіватися на серйозне відновлення Звичаю і зростання числа активних прихильників та послідовників.