Сон “Зникнення”
4 Mar 2012 08:22 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
borys_javirсон у трьох частинах
У потязі...
Був жаркий літній день. Їхали якось я, брат та ще якійсь знайомі й незнайомі мені люди у потязі. Навколо — слабко-хвиляста місцевість степового типу. Дерев майже не було — нагадувало африканську савану чи американські прерії. У захопливих розмовах години пролітали, наче хвилини...
Раптом потяг через невідому причину зупинився посеред поля, до зупинки було ще далеко. Люди захвилювалися. Дехто почав виглядати у вікна.
Пролунав вибух... Паніка...
Пасажири намагалися відкрити двері, аби вийти. Я глянув, що відбувається надворі. Якийсь із перших вагонів знову вибухнув. Хтось проломив зовнішні двері, але ще один вибух коло них відкинув втікачів назад. Дехто загинув...
Крик...
Було видко, як з вікон перших вагонів вивалюються палаючі пасажири. Паніка наростала. Я та ще якісь чоловіки вибили вікна і ми почали вискакувати назовні. Помагали вибратися іншим...
Ще один вибух - і могутня сила поштовху перевернула потяг на бік. Чулися крики поранених...
Плач жінок...
Коли вибухи вщухли, вцілілі почали збиратися докупи. Ми обговорили ситуацію і вирішили покинути це місце. Особливо на цьому наполягали я та мій брат. За нами всі й рушили вперед.
Ми відійшли від потяга, обійшли його і попрямували вздовж штрики.
Спека...
Поранені нили і просили іти повільніше...
Незабаром добралися до залізничного мосту над польовою дорогою. Коло нього на узбіччі росло кілька дерев та було джерело. Там ми зупинилися — у затінку мосту та зелені. Вода, яка пробивалася з-під каміння, була досить теплою, але пили її жадібно. Вмивалися від крові...
Брат постійно мене запитував, чи я знаю, що роблю, куди йду, куди веду інших. На то я відповідав, що нікого нікуди не веду, просто люди самі вирішили піти за мною, я ж йшов туди, куди хотів.
Через годину з лишком приїхав старенький рейсовий автобус. Він курсував між деякими містечками у цій гарячій землі. За ним піднімалася курява. Водій нічого не знав про аварію потяга, тому уважно слухав емоційні розповіді людей.
Коли ми наближалися до пункту призначення, у небі над нами пролетіли два гелікоптери. Мабуть, рятувальні служби відправилися на місце катастрофи...
У літаку...
Брат не розумів мого поспіху, не розумів, чому я так спішу вибратися із того степового містечка. Я ж сперва купив нам квитки на автобус до міста, з якого полетимо далі літаком, а тоді ми пообідали у місцевому кафе. У таку спеку хотілося напоїв з льодом і ніякої їжі. Але, враховуючи, що нас чекає довга дорога, ми добре поїли. Здається, те смажене м'ясо у соусі буду пам'ятати ще довго...
Коли від'їжджали, то з салону автобуса бачили, як військові когось шукали. Здається, то були рятувальники. Вони визбирували вцілілих пасажирів потяга, аби відправити у лікарню. Можливо, й не тільки для цього...
- Навіщо ми їдемо у місто автобусом, якщо нас могли б забрати рятувальники? - спитався брат.
- Тому, що не така проста ситуація, як тобі здається. - відповів я.
- То розкажи.
- У літаку... Зараз відпочинь...
Брат заснув... Через якийсь час і я також...
У місті усе пройшло доволі швидко: з автостанції ми на таксі доїхали до летовища, де купили квитки і сіли у літак.
Брат трохи боявся польотів, тому відразу пристебнувся і перевірив, чи рятувальний жилет на місці. Я на його дії відреагував іронічною посмішкою.
Піднялися в небо...
Неподалік сиділи якійсь чоловіки, які російською мовою говорили про газові системи. Жвавістю розмови вони досить сильно виділялися з поміж доволі сонних туристів, частина з яких із щирим подивом спостерігала за хмарами навколо літака.
Я спочатку слухав краєчком вуха, про що говорять ті панове, але потім й сам перевів погляд на вікно й занурився у мрії... Заснув...
Потім добре не пам'ятаю. Здається, вночі літак потрапив у грозові хмари. Турбулентність, повітряна яма чи ще якась біда — і відмовили прилади.
Паніка...
У салоні згасло світло. Часом мигтіло. Деколи спалахували блискавки за бортом. Пілоти намагалися заспокоїти пасажирів. Їм це не вдавалося. Дехто зумів одягнути рятувальні жилети.
- Коли відчуєш поштовх від зіткнення із водою, набери повні груди повітря. - прокричав я братові. Той лиш кивнув головою.
При одному із спалахів жовтих ламп у салоні я вхопив невеликий чемодан одного з росіян, відкрив його, витяг звідти теку із паперами, запхав її собі за сорочку і поставив куферок на місце. Здається, у паніці росіянин не помітив тимчасового зникнення його власності. Потім він вирішив заглянути в середину чемоданчика і помітив крадіжку. Якраз в той момент літак носом зіштовхнувся із плесом води...
Океан... Темрява...
Світло у воді поширюється дивним чином...
Ми з братом поволі піднімалися вгору. Палаючий літак залишався позаду... Я не дуже добре плавав на поверхні, але це не стосувалося підводних просторів. А ще я умію надовго затримувати дихання, що стало дуже корисним у тій ситуації...
У банку...
Під ранок ми з братом були на пляжі якогось острова. Врахувавши траєкторію польоту та приблизний час падіння, я приблизно зорієнтувався, де ми знаходимося. Часу не можна було гаяти. Але брат не хотів нікуди звідси діватися, вимагав пояснень.
- Гаразд, - мовив я. - будуть тобі відповіді на твої питання. Я не певен, чи катастрофи, які ми пережили, не випадкові. Розумієш, у потязі разом з нами їхали аґенти, які мали коди доступу до ракет.
- Звідки знаєш? - спитався брат.
- Ось вони! - витягнув я з кишені убезпечений футляр із флеш-пам'яттю. - Я це вилучив у них. Можливо, там були й якійсь ще аґенти, які спровокували вибухи поїзда. Подібне було і в літаку, наскільки я зрозумів.
- Також якійсь коди?
- Ні, тут вже були цінні папери російських нафтових компаній. Їх викрали. Ну, а я викрав у викрадачів.
Я витягнув теку із паперами. Вона трохи була намокла, але то було не настільки важливо. Брат щось думав. Мабуть, обдумував почуте.
Світало...
Я знав, що течії в цю пору року в цій місцевості несуть води на південь. Цим варто було скористатися, аби добратися до сусідніх заселених островів. Ми знайшли напівтрухляву колоду, спустили її на воду, зробили кілька примітивних весел і відправилися в дорогу... Вже з води бачили, як кілька осіб у жилетах вдало добралися до берега.
Кілька днів голоду...
Над нами разів зо два пролітали гелікоптери, але ми ховалися під перевернуту колоду. Мабуть, пошуковці думали, що її занесло сюди течією. Частково так і було...
Активно веслували ми переважно вночі...
Пережили невеличкий шторм...
Я братови так і не розповів, звідки я то все знаю. Але дав слово, що за пережите він отримає значну нагороду...
У містечку, до якого прибули, на висушені гроші купили щось поїсти, привели себе у порядок — придбали якійсь лахи... Там і почули, що в катастрофі літака ніхто не вижив і частина осіб вважаються зниклими безвісті. Стало зрозуміло, що пошуковці знищили тих, хто вибрався на берег...
У банку я дав документи на вигадане прізвище, на яке мав рахунок:
- Переведіть, будь ласка, ці цінні папери у золото...
- У вас паспорт такий, наче побував під водою.
- Та... - махнув я рукою, - впав у басейн.
Панночка, яка приймала документи, посміхнулася... Проводячи операцію, сказала:
- Значна сума...
_ _ _
2012-02-26
Борис Явір Іскра
У потязі...
Був жаркий літній день. Їхали якось я, брат та ще якійсь знайомі й незнайомі мені люди у потязі. Навколо — слабко-хвиляста місцевість степового типу. Дерев майже не було — нагадувало африканську савану чи американські прерії. У захопливих розмовах години пролітали, наче хвилини...
Раптом потяг через невідому причину зупинився посеред поля, до зупинки було ще далеко. Люди захвилювалися. Дехто почав виглядати у вікна.
Пролунав вибух... Паніка...
Пасажири намагалися відкрити двері, аби вийти. Я глянув, що відбувається надворі. Якийсь із перших вагонів знову вибухнув. Хтось проломив зовнішні двері, але ще один вибух коло них відкинув втікачів назад. Дехто загинув...
Крик...
Було видко, як з вікон перших вагонів вивалюються палаючі пасажири. Паніка наростала. Я та ще якісь чоловіки вибили вікна і ми почали вискакувати назовні. Помагали вибратися іншим...
Ще один вибух - і могутня сила поштовху перевернула потяг на бік. Чулися крики поранених...
Плач жінок...
Коли вибухи вщухли, вцілілі почали збиратися докупи. Ми обговорили ситуацію і вирішили покинути це місце. Особливо на цьому наполягали я та мій брат. За нами всі й рушили вперед.
Ми відійшли від потяга, обійшли його і попрямували вздовж штрики.
Спека...
Поранені нили і просили іти повільніше...
Незабаром добралися до залізничного мосту над польовою дорогою. Коло нього на узбіччі росло кілька дерев та було джерело. Там ми зупинилися — у затінку мосту та зелені. Вода, яка пробивалася з-під каміння, була досить теплою, але пили її жадібно. Вмивалися від крові...
Брат постійно мене запитував, чи я знаю, що роблю, куди йду, куди веду інших. На то я відповідав, що нікого нікуди не веду, просто люди самі вирішили піти за мною, я ж йшов туди, куди хотів.
Через годину з лишком приїхав старенький рейсовий автобус. Він курсував між деякими містечками у цій гарячій землі. За ним піднімалася курява. Водій нічого не знав про аварію потяга, тому уважно слухав емоційні розповіді людей.
Коли ми наближалися до пункту призначення, у небі над нами пролетіли два гелікоптери. Мабуть, рятувальні служби відправилися на місце катастрофи...
У літаку...
Брат не розумів мого поспіху, не розумів, чому я так спішу вибратися із того степового містечка. Я ж сперва купив нам квитки на автобус до міста, з якого полетимо далі літаком, а тоді ми пообідали у місцевому кафе. У таку спеку хотілося напоїв з льодом і ніякої їжі. Але, враховуючи, що нас чекає довга дорога, ми добре поїли. Здається, те смажене м'ясо у соусі буду пам'ятати ще довго...
Коли від'їжджали, то з салону автобуса бачили, як військові когось шукали. Здається, то були рятувальники. Вони визбирували вцілілих пасажирів потяга, аби відправити у лікарню. Можливо, й не тільки для цього...
- Навіщо ми їдемо у місто автобусом, якщо нас могли б забрати рятувальники? - спитався брат.
- Тому, що не така проста ситуація, як тобі здається. - відповів я.
- То розкажи.
- У літаку... Зараз відпочинь...
Брат заснув... Через якийсь час і я також...
У місті усе пройшло доволі швидко: з автостанції ми на таксі доїхали до летовища, де купили квитки і сіли у літак.
Брат трохи боявся польотів, тому відразу пристебнувся і перевірив, чи рятувальний жилет на місці. Я на його дії відреагував іронічною посмішкою.
Піднялися в небо...
Неподалік сиділи якійсь чоловіки, які російською мовою говорили про газові системи. Жвавістю розмови вони досить сильно виділялися з поміж доволі сонних туристів, частина з яких із щирим подивом спостерігала за хмарами навколо літака.
Я спочатку слухав краєчком вуха, про що говорять ті панове, але потім й сам перевів погляд на вікно й занурився у мрії... Заснув...
Потім добре не пам'ятаю. Здається, вночі літак потрапив у грозові хмари. Турбулентність, повітряна яма чи ще якась біда — і відмовили прилади.
Паніка...
У салоні згасло світло. Часом мигтіло. Деколи спалахували блискавки за бортом. Пілоти намагалися заспокоїти пасажирів. Їм це не вдавалося. Дехто зумів одягнути рятувальні жилети.
- Коли відчуєш поштовх від зіткнення із водою, набери повні груди повітря. - прокричав я братові. Той лиш кивнув головою.
При одному із спалахів жовтих ламп у салоні я вхопив невеликий чемодан одного з росіян, відкрив його, витяг звідти теку із паперами, запхав її собі за сорочку і поставив куферок на місце. Здається, у паніці росіянин не помітив тимчасового зникнення його власності. Потім він вирішив заглянути в середину чемоданчика і помітив крадіжку. Якраз в той момент літак носом зіштовхнувся із плесом води...
Океан... Темрява...
Світло у воді поширюється дивним чином...
Ми з братом поволі піднімалися вгору. Палаючий літак залишався позаду... Я не дуже добре плавав на поверхні, але це не стосувалося підводних просторів. А ще я умію надовго затримувати дихання, що стало дуже корисним у тій ситуації...
У банку...
Під ранок ми з братом були на пляжі якогось острова. Врахувавши траєкторію польоту та приблизний час падіння, я приблизно зорієнтувався, де ми знаходимося. Часу не можна було гаяти. Але брат не хотів нікуди звідси діватися, вимагав пояснень.
- Гаразд, - мовив я. - будуть тобі відповіді на твої питання. Я не певен, чи катастрофи, які ми пережили, не випадкові. Розумієш, у потязі разом з нами їхали аґенти, які мали коди доступу до ракет.
- Звідки знаєш? - спитався брат.
- Ось вони! - витягнув я з кишені убезпечений футляр із флеш-пам'яттю. - Я це вилучив у них. Можливо, там були й якійсь ще аґенти, які спровокували вибухи поїзда. Подібне було і в літаку, наскільки я зрозумів.
- Також якійсь коди?
- Ні, тут вже були цінні папери російських нафтових компаній. Їх викрали. Ну, а я викрав у викрадачів.
Я витягнув теку із паперами. Вона трохи була намокла, але то було не настільки важливо. Брат щось думав. Мабуть, обдумував почуте.
Світало...
Я знав, що течії в цю пору року в цій місцевості несуть води на південь. Цим варто було скористатися, аби добратися до сусідніх заселених островів. Ми знайшли напівтрухляву колоду, спустили її на воду, зробили кілька примітивних весел і відправилися в дорогу... Вже з води бачили, як кілька осіб у жилетах вдало добралися до берега.
Кілька днів голоду...
Над нами разів зо два пролітали гелікоптери, але ми ховалися під перевернуту колоду. Мабуть, пошуковці думали, що її занесло сюди течією. Частково так і було...
Активно веслували ми переважно вночі...
Пережили невеличкий шторм...
Я братови так і не розповів, звідки я то все знаю. Але дав слово, що за пережите він отримає значну нагороду...
У містечку, до якого прибули, на висушені гроші купили щось поїсти, привели себе у порядок — придбали якійсь лахи... Там і почули, що в катастрофі літака ніхто не вижив і частина осіб вважаються зниклими безвісті. Стало зрозуміло, що пошуковці знищили тих, хто вибрався на берег...
У банку я дав документи на вигадане прізвище, на яке мав рахунок:
- Переведіть, будь ласка, ці цінні папери у золото...
- У вас паспорт такий, наче побував під водою.
- Та... - махнув я рукою, - впав у басейн.
Панночка, яка приймала документи, посміхнулася... Проводячи операцію, сказала:
- Значна сума...
2012-02-26
Борис Явір Іскра
