Хто я для тебе?

[borys_javir]

- Хто я для тебе?
- Дівчина, яка мені подобається.

Вже не один сон Романа починався цими словами. А далі - все було розмито. Він добре пам’ятав той момент життя, але у снах все чомусь було так змазано, як на картинах молодих дивакуватих художників. Роман не міг зрозуміти, чому це так, хоч логіка підказувала, що це через перевтому на фронті та через довгу розлуку з Нею.

Романа лиш недавно перевели у сотню. Сотником був на диво молодий хлопака, якого називали Зиндрою, мовляв, він такий запальний. Зиндра мало говорив не по-ділу. Казали старші хлопці, колись він був іншим. Казали, колись любив розповідати різні історії, щиро вірив у перемогу. Він і далі вірив у перемогу, але тепер був дуже стриманий. Казали, то після важких боїв та поранення. Вижив. Вернувся на фронт сотником.

Того вечора Романа відправили стійкувати. На позиціях панувало затишшя. Молодий вояк засів у лісі, сперся на дерево і дивився в даль. Напрочуд теплий зимовий вечір... Але небо ясне-ясне, зірок так багато, що збирай їх у жменю. Роман дивився на небесні вогні і згадав кохану. Не зчувся, як заснув...

- Хто я для тебе?
- Дівчина, яка мені подобається.
- І все?
- Мабуть, я б хотів, аби ми були разом.
- Тільки «мабуть»?
- Розумієш, сумнів, закладений у слово «мабуть», дає мені ілюзорну можливість зробити крок назад і заховатися у «хатинку», якщо раптом виявиться, що почуття не взаємні і ти скористаєшся із моєї беззахисності перед тобою...
Раптом звідкись голос сотника:
- Рооооомку, вставааааай... нееее спи...

Роман прокинувся і лиш в ту мить зрозумів, що це був сон. А все здавалося таким справжнім. Як тоді...
- Прошу вибачення, пане сотнику! - став на струнко та віддав честь.
- Сво́бідно. Не спи на стійці, адже на війні сон надто дорого вартує.
- Так, пане сотнику...
Молодий Зиндра загадково посміхався у свої акуратно стрижені вуса. Хвилина взаємного мовчання...

- Пане сотнику, ви давно тут?
Зиндра засміявся:
- Та ні - з хвилин двадцять. Твоє обличчя було таким замріяним, коли ти спав, що я вирішив дочекатися, заким тебе збудить яка гілка, чи птах який... Але час ішов...
Роман сором’язливо посміхнувся:
- Замріяним?
- Так. Знаєш, мабуть, з тої самої причини, через яку ти мрійливо спиш, я вже віддавна заснути не можу...
Сотник подивився на зорі. Його очі в ту мить наче світилися і були зовсім інші, ніж за важкого воєнного дня.

- Хто вона, пане сотнику?
Зиндра опустив очі, поправив високий ковнір військової куртки і тихо мовив:
- Моя доля.
- Ви вірите у долю?
- А ти?
- Я - ні.
- А я вірю. - якось дуже впевнено мовив пан сотник. - Я вірю в долю, а вона вірить у мене. Тому все буде добре...

Зиндра поплескав Романа по плечі й пішов перевіряти іншу стійку.

- Хто я для тебе?
- Моя доля...

- - -
© Борис Явір Іскра, «На згарищі»