borys_javir: (Default)
У своїх статтях я часто торкаюся теми рідної мови. Для мене - то однозначно є галицький говір, галицька мова. Аби краще зрозуміти проблематику питання, можна прочитати статтю "Проблема «мова чи діалект»". Наприклад, я та Микола Лесюк незалежно один від одного говоримо про те, що власне мова Галичини є більш правильною, відповідною до традицій розвитку слов'янських мов та саме галицький варіант правопису мав би бути основним - пан Микола захистив з того питання дисертацію, а результати моєї праці - ще попереду. Десь водночас з роботою М.Лесюка вийшла суголосна стаття С. Павчака "Галицька мова (бесіда) як західно-український наддіалект і літературний варіант української мови", яка піднімає такі самі питання.
Такі праці - се чергова перемога моїх поглядів.




Павчак С. В. «Галицька мова („бесїда“) як західно-український наддіалект і літературний варіант української мови»// газ. «Галичина» з 2 серпня 2016 р., м. Івано-Франківськ

Галицька мова (бесіда) як західно-український наддіалект і літературний варіант української мови

В Карпатах твердиня, врагом не здобута— Се галицька бесїда, наше заранє,— Вона то в нас зроджує, сердечна нута, Душі найшляхетнійше почуванє.

Read more... )

borys_javir: (обернув ся)


говоріт ріднов мовов / hovorit ródnou movou
borys_javir: (обернув ся)


Восени 1092 року Василько Ростиславич з допомогою половців спустошив поляків.

Перемога Василька у польсько-галицькій війні

Після послаблення влади Києва на Волині та в Галичині в кінці 11 століття, поляки розраховували повернути собі частину Галичини — Червенські ґради, якими володіли на початку 11 століття — в період 1018-1031рр.. Їхні спроби почалися ще в 1080х роках. Але на заваді стали брати Ростиславичі: Рюрик тримав Перемишль, а Володар з Васильком були васалами на Волині. Саме Василько, за Яном Длугошем, очолював військову дружину в прикордонному конфлікті з Польшею у 1081 році, перемігши ляхів (поки середущий брат Володар з волинським ізгоєм Давидом намагалися закріпитися у Тмутаракані — де тому 15 років правив Ростислав).

Але поляки не полишили спроб розширити свої володіння. Після початку війни Ростиславичів за батькову спадщину в Галичині, протистояння знову відновилося. Князь Василько активно боровся за збереження за Ростиславичами Галицької землі. В ході польсько-галицької війни 1091-1092 років з допомогою половців та торків наніс ряд ударів полякам.

Ймовірно, ляхи діяли у змові з уграми, адже в 1092 році на Перемишль напали війська угорського короля Ласла І Святого, проте безуспішно — галичани відбилися. На жаль, того ж року (можливо, у битві) помер Рюрик (мав коло 30 років і не встиг лишити законних нащадків), князівство перейшло Володареві, хоча правити залишилася його мати Ілона (Ланка, Олена — принцеса Угорщини), яка повернулася до Перемишля після смерті свого другого чоловіка - хорватського короля Дмитрія Звонимира в 1089 році.

Літопис Руський поміж подій за осінь 1092 повідомляє, що «У сей же рік половці з Васильком Ростиславичем пустошили Ляхів.». Цілком можливо, що осінній похід 1992 року на поляків був помстою за смерть брата.

Про розміри його нападів можна судити з того, що сам князь у випадку, якби він потрапив в руки до поляків, пощади не чекав. У нього навіть був план зайняти частину Польщі. І, хоча літопис не повідомляє про значні завоювання, зрозуміло, що саме походи Василька дозволили закріпити межу між галичанами та ляхами по Сандомирській пущі на понад століття.

З річницею перемоги над західними ворогами, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (капелюх)
«Вони нас вітають, цілують, а ось почнуть отримувати по 200 грамів на трудодень, як ми у колгоспах, тоді дізнаються, що таке радянська влада
«У Польщі все ж-таки народу живеться краще, тут усе дешево: і продукти, і товари»
«У Радянському Союзі погано жити, за гроші нічого не добудеш. Дарма тільки [галицькі] селяни радіють — потім плакатимуть»
«Це вони плачуть одним оком, проте коли їх радянська влада притисне, плакатимуть обома»
Враження червоноармійців про Галичину в 1939р. Російський державний військовий архів.
 
«Вони ледь сунули ногами. Хоч не було жодних боїв, мали однострої як полинялі лахи, кріси не на ремнях, а на портяних пасках… Розбігаються по хатах, просять хліба…»
про зовнішній вигляд червоноармійців, за книгою Яцишин І. Один рік у Червоній Армії. Спогади. — Торонто, 1982.
 
Верховна Рада СРСР 1 листопада 1939 року V Позачерговою сесією проголосувала за Закон СРСР «Про включення Західної України до складу Союзу РСР із возз'єднанням її з Українською РСР» з таким текстом: «Предложить Верховному Совету Украинской Советской Социалистической Республики принять Западную Украину в состав Украинской Советской Социалистической Республики.» 15 листопада Верховна Рада УРСР погодилася на включення Галичини та Волині в склад УРСР з таки тестом: «Прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і возз'єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі».
Враховуючи, що за міжнародним законодавством, закони, угоди тощо, прийняті під тиском зброї, військових дій чи на основі військових дій, завоювання, є нікчемними, Волинь та Галичина в склад УРСР входять незаконно.
 
«Нас визволили, і нема на то ради…»
Станіслав Людкевич, за статтею Галина Терещук. (2013-05-19). «В'язнів замуровували живцем у камерах»
borys_javir: (обернув ся)


29 квітня 1091 галичани, половці та візантійці в складі об'єднаного війська під проводом Олексія І Комніна розгромили печенігів.

Розгром печенігів як зачинки до освоєння галичанами Пониззя Дністра

Після послаблення руської влади на Волині та в Галичині в останній третині 11 століття, почастішали зазіхання ляхів та угрів на Галицьку землю. Особливо докучали угри, які заявляли династичні права на Галичину через давні шлюби з галицькими правителями і недавній шлюб королівни Ланки із галицьким Ростиславом. Зміна позиції Угорщини з нейтральної на агресивну змусила синів Ростислава, які зайняли владу в Галичині, активно шукати допомоги у Візантії (опонента Угорщини на Балканах), яка також була у паскудному становищі через напади печенігів та внутрішні чвари. Нові союзники Візантії були потрібні негайно, адже, скориставшись нестабільною ситуацією в реґіоні, на початку 1090х років, печенізька орда прямувала до візантійської столиці Константинополя, грабуючи північні Балкани. Вторгнення становило серйозну загрозу для імперії. Олексій І Комнін був змушений звернутися до інших европейських народів за допомогою. Пропозицію Олексія І прийняло не так багато подальших союзників. Найчисельнішу підтримку проти печенігів (за оплату золотом) надали половці, якими керували хани Тугоркан та Боняк. Ймовірно, з ними прийшли і галичани. Навесні 1091 року половці об'єднали війська з візантійцями, і об'єднана армія виступила проти печенігів. У понеділок, 28 квітня 1091, Олексій та його союзники досягли печенізького табору біля Левуніона неподалік річки Мариця. Напад об’єднаного війська був несподіваним. Печеніги, попри чисельну перевагу, були з жінками, дітьми та старцями, тому не змогли вчасно організувати захисту. Відтак, відбулася різанина, яка завершилася 29 квітня 1091 року. Дочка імператора Анна описала битву так: “В той день відбулося дещо незвичайне: згинув цілий народ разом з жінками і дітьми, чисельність якого складала не 10 тисяч осіб, а виражалась у величезних цифрах.” Після цієї події печеніги взагалі зникають з джерел.

В числі нечисельних союзників візантійців, крім половців, Анна називає 5 тисяч “гірських жителів”, які прибули з півночі на допомогу імператору. Найбільш ймовірно, це була військова дружина теребовлянського князя Василька, який був союзником хана Боняка (протягом наступних років галичани разом з ним будуть виступати ще не раз, спільно воюючи з русами, поляками та уграми). Сам Боняк був настільки грізним, що в руському фольклорі пам'ять про Боняка збереглася у демонізованому образі шолудивого Буняка (Буйняка, Буняки), що в точності відповідає літописній характеристиці («безбожный, шолудивый, хыщникъ»), хан став прообразом гоголівського Вія. А “горянами” галичан назвали, ймовірно, бо під владою Теребовлі були не тільки Наддністров’я до Медоборів та горішнє Пониззя (Кам’янець, Ушиця, Бакота), а Прикарпаття з Галичем (який виділився в окреме князівство після 1141 року). Зрештою, в еллінській історіографії Певкіни (Медобори) — це гори, а в середньовічних джерелах Галичину називали “гірською країною”.

Після перемоги над печенігами Василько починає колонізацію долішнього Пониззя Дністра, під вплив Галицького князівства потрапила територія у Прутсько-Дністровському межиріччі. Василько навіть мав намір перейти Дунай і “болгар дунайських посадити в себе”. А Візантія, вбачаючи союзника в Галицькому князівстві, сприяла галицьким князям в освоєнні Нижнього Подунав’я. Союз двох держав вилився у династичний зв’язок: через 13 років після битви — 20 липня 1104 року - Ірина, дочка Звенигородського князя Володаря Ростиславича, була видана за Ісаака, сина візантійського імператора Олексія І Комніна. Шлюб Ірини з Ісааком був успіхом зовнішньої політики Ростиславичів, але, водночас, така політична комбінація була потрібною передусім Візантії, яка дуже розбірливо ставилася до династичних шлюбів - це був перший випадок прямого союзу Візантії з окремим словянським князівством, до того ж скріплений династичним шлюбом.

За грамотою князя Івана Ростиславича (внука Василька Ростиславича Теребовлянського) месембрійським купцям вiд 20.05.1134 року, до його володiнь в Пониззi Днiстра та Дунаю входили Малий Галич (Галац), Бирлад і Текуч. У 1143 році князь Володимирко Володаревич мусів йти в пониззя Дунаю і воювати з болгарами і греками, яких сюди привів, ймовірно, його племінник Іван Ростиславич Берладник, що зазіхав на Галич, а “...захопивши всі міста до Дунаю, [Володимирко] мир з греками і болгарами вчинив”. Можливо, як символ миру, на виховання при дворі Володимирка було відправлено його племінника, сина Ірини, Андроніка. Про те, що влада галичан в Попрутті та Нижньому Подунав’ї могла сягати Дунаю і по Дунаю від устя – до Дрістри (Доростола), а Малий Галич (сьогоднішній Галац) міг бути як колонія стольного міста Галича, свідчить і повідомлення літопису, що в 1151 році “Володимирко, дізнавшись, що угорський король, увійшовши в згоду з Ізяславом, великим князем, на нього хочуть йти, велів негайно всім своїм військам від Дунаю і цього боку Дністра до Галича збиратися, а також найняв болгар і сербів 30 000 за гроші, які, прийшовши, стали по Дністру поблизу Галича. І було його війська більше 70 000”. У 1165 році, за літописом, Ярослав Осмомисл надав Андронікові Комніну, своєму двоюрідному братові, “міста на розраду” “до Дунаю”, а пізніше допоміг стати імператором Візантії (і помстився Візантії за смерть брата, підтримавши повстання у Болгарії). За “Словом о полку Ігоревім”, Ярослав міг «затворити Дунаю ворота» і «суди рядити до Дунаю».

Візантія розглядала галицького князя як hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалось до давнього “союзний Риму народ” – “socіі populі Romanі” і це був унікальний випадок — жодна інша держава на уламках Русі не мала такої честі. Цікаво, що найбільше свідчень візантійських авторів відноситься до Галицького князівства, володар якого протиставляється володарю Києва і розглядається як цілком самостійний.

З річницею перемоги над східними ордами, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!

borys_javir: (Default)
за останніх років 5-7 я відійшов від деяких громадських організацій. формальних чи неформальних. і не тому, що було все так зле. ні. я знайшов там багато добрих звязків, поприятелював з різними людьми, чогось навчився і чогось навчив сам. з одного боку, за згадані роки у моєму житті сталися відчутні зміни, внаслідок чого мені стало фізично не до якоїсь громадської активності, але, з іншого боку, відходу посприяли дві групи людей.
перша група - паскудники, які готові оббрехати за просто так, тільки тому, що твій колір очей, тембр голосу чи якась життєва позиція не подобаються. а, якщо ти ще якимісь чином, навіть нехотячи, перейшов комусь дорогу, то навіть у найбільш миролюбній організації, найбільш братерській і товариській чекай не просто наклепів і пліток, а анонімок в деякі "органи". і друга група - ті, якій з якоїсь незрозумілої причини вірять першій групі, навіть при близькому знайомству і довго проведеному часі разом. відсутність критичного мислення і декларованої дружності часто властива якраз тим, хто про відповідні риси кричить на весь світ. особливої прикрості додає факт, що ті наївні часто вірять і навіть возвеличують справжніх злочинців, а потурання безкарності тільки показує цинічним негідникам, що "так можна".
якась іронічна посмішка виникає, коли про деяких пройдисвітів читаєш, які вони хороші, якими були "вчителями", а сам тримав документи про їхні правопорушення чи навіть зупиняв їхню протиправну поведінку.
то ж ліпше нікуди не влазити. за ламаний гріш обмануть, зрадять, підставлять, а ті, хто вчора давав нічліг і обнімав, як брата, запхають ножа під серце.

допис не для запитань "а що сталося?". та нічого. життя сталося. може, хто з читачів задумається і просто буде старатися, як і я, триматися від негідників подалі.
borys_javir: (Default)
МЕНШЕ ПОЛОВИНИ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ГОВОРИТЬ УКРАЇНСЬКОЮ ВДОМА

в Україні (без врахування окупованих територій) українською чи переважно українською говорить коло 48% населення. причому, не завжди та мова, якою говорять люди, є українською - її такою вважають мовці. наприклад, в Хмельницькому високі показники української мови тільки тому, що люди свій російсько-український суржик називають українською. що гірше, у Галичині звичними стали побутові росизми: кофта (светр, сорочка), штанішкі (штанці, гачі), шкафчік (шафа, шафина), бєсіш (дратуєш) та багато інших, а також російські слова, мовлені на український чи галицький спосіб.


тільки українською - 37,3%
переважно українською - 11%
і українською, і російською однаково часто - 23,7%
переважно російською - 14,5%
тільки російською - 13,5%


майже третина населення #єдіная_страна говорить або російською, або переважно нею, а ще майже чверть - обидві мови вказала як "домашні". і це при тому, що станом на 2001 рік (перепис населення) етнічних росіян в Україні було 17%, а після 2014 їхня частка на неокупованих теренах суттєво впала.

за три десятки років незалежності, незважаючи на зменшення частки етнічних росіян, незважаючи на закриття російськомовних шкіл, незважаючи на збільшення української мови викладання у закладах освіти, частка російської мови у домашньому вжитку суттєво зросла. це явище називається #повзуча_росифікація і політика поверхневого патріотизму останніх 5 років ситуації не змінила.


і дещо з коментарів:
суржик належить до більшої мови. і, обєктивно, в реаліях України, до мови, яка поширюється швидше - до російської. як би це сумно не було.
• до початку 2000х
не було ютюбу і російськомовних мультиків та блогерів, як одного з найбільших зросійщувачів україномовних дітей. легко вижити, коли ти у деякому заперті, коли ти живеш у своєму рідномовному оточенні, читаєш тільки свої газети і книги. але після 2003-2007 років світ раптово і стрімко став ґлобальним, російська мова стала не просто якоюсь чужою мовою за вітриною книжкового магазину, а вона стала мовою для всіх кириличних сайтів інтернету. що би ти не шукав кирилицею, вискакують пропозиції російськомовних сторінок. і найгірше те, що для більшості нема замінників українською. Росія на просування своєї мови великі гроші викидає, а Україна майже нічого не робить, а те, що робить - ефект поверхневий і на далеку перспективу нікчемний.
• опитування 2015 року Ukrainian Municipal Survey 2015
• опитування 2016 року Всеукраїнське муніципальне опитування 2016
• мапа
Мова домашнього спілкування у обласних центрах України, середнє за даними муніципальних опитувань IRI/Rating за 2015, 2016 та 2017 роки.
цікавими були б мапи, якими мовами користувачі ставлять собі сторінки соцмереж та в застосунках. колись була мапа по вк, але вк зараз типу під забороною, а мап по фб, наприклад, нема. а це вже показник - людина зазвичай ставить ту мову, яка зручніша, зрозуміліша. бо назвати свій суржик українською мовою і увійти у статистику як україномовний - одне, а от вибирати між російською та українською версіями сайту без варіанту суржика - це вже більш обєктивний показник. особливо, враховуючи, що на заході багато хто домашньою мовою вказує українську з патріотичних міркувань.
за мовознавцями, у мові галичан не більше 3-5% полонізмів. всі інші слова, які є західнословянськими, є такими через спільність розвитку до приходу Русі в Галичину. в мові галичан більше спільних галицько-словацько-чеських слів, ніж галицько-польських. є літературна українська мова, це і є еталон. кожен регіон має свої діалекти, і це добре. і не треба плутати діалекти з суржиком. особисто для мене галицький діалект кращий за полтавський, бо він мені рідний. але в межах мовного континууму це один з говорів, з яких мала би черпати слова українська літературна мова на рівні з іншими говорами. тільки питання у тому, що з говорів з-за Збруча та російської мови в українську мову радянські мовники взяли багато слів, а з галицького говору - обмаль, а ті, що були - викидали.
Українська мова в інтернеті (ІНФОГРАФІКА)


але ґуґл чи інші пошуковики видають дані пошуку. якщо людина шукає російською, отже, вона або російськомовна, або ж вважає, що її мова має менші шанси, порівняно з російською, на відповідь на питання пошуку. якщо взяти за основу дані з вк за 2016 рік і дані опитування, яке я навів, то вони корелюються і показують, що, якщо взяти до уваги ще тих людей, які через вік чи інші причини не були зареєстровані у вк, то таки співвідношення мов між собою приблизно 50/50 у розмовному просторі з тенденцією до переваги російської мови, враховуючи, що україномовне населення заходу виїжджає на захід, а в Києві чи далі на сході частина росифікується.
і це сумно.найбільшим майданчиком росифікації вже років як 4 в соцмережах є фб. все через його алгоритми - показуються найбільш популярні новини, проплачені дописи, групи тощо. то тільки "щирі українці" у своїй бульбашці живуть, а як вийти з неї, то навколо насправді все російськомовне.у вк такого нема: там новини суто друзів чи груп, всі в хронологічному порядку і нічого зайвого, на що не підписався, і не покаже, рекламу легко блокувати.про це я писав ще роки тому. саме тому багато хто був проти блокування вк, бо там менша цензура, а нагляд спецслужб є у всіх соцмережах. особливо це стало ясно, коли виявилося, що фб продав в Росію дані понад 120 млн акаунтів американців.
 
 
borys_javir: (обернув ся)
ЧИ МІГ ЛЬВІВ З ГАЛИЧИНОЮ НЕ СТАТИ ЧАСТИНОЮ УРСР ПІСЛЯ 2 СВІТОВОЇ ВІЙНИ?
детальніше: Ялтинська конференція: як вирішували долю Львова і сотень тисяч українців

«Щодо Львова кремлівський вождь мав особистий комплекс - це місто він намагався захопити ще 1920 року. І саме через цей його намір (як виявилося невдовзі, фатальний, бо відтягнув частину війська від основного фронту) Червона армія зазнала поразки під Варшавою, відкотилася на схід, і в результаті Москва залишилися і без Варшави, і без Львова.
1939-го Сталін узяв реванш і тепер не збирався здавати позиції. ... Удав, ніби робить "поступку", зголошуючись на лінію Керзона, яка проходила набагато східніше. Потім згодився відступити додатково ще на 8 кілометрів.
Наслідком цього компромісу стали дві хвилі депортацій українського населення з "закерзоння" - земель на захід від лінії Керзона.»


зображення: Газета "Свобода" (США), 16 лютого 1945 року
borys_javir: (капелюх)
 
1939 рік, 2 роки після розстрілів інтеліґенції, 6 років після Голодомору, 22 роки після кривавої революції в Росії. я ще розумію тих, кого прихід совітів застав майже на кордоні, але чому інтеліґенти, вельможі тощо, ті, хто жив далі - за день-два просування військ - знаючи про прихід радянської армії, не брали документи, гроші і коштовності і не пробиралися кудись подальше? тим більше, якщо Радзивілів любили їхні люди з фільварку чи хутора, то б заховали, перетримали чи допомогли б пробратися подалі...
 
здається, добрих та інтеліґентних людей перед небезпекою від оборони чи порятунку тримає ілюзія, що з ними поведуться так же благородно, як би повелися вони. ні, не поведуться. орда не благородна. це треба памятати завжди.
borys_javir: (обернув ся)
Галичина, коротка хронологія з середини 9 століття:
 
до 852 - Літопис Руський згадує етнос "галичани"
860ті - Галичина належить до Великої Моравії
895 - галицька Хорватія (зокрема, Велика Хорватія)
.
955 - частина Галичини перейшла під Чехію
979/981 - Червенські ґради перейшли під Русь
993 - Володимир (київський) зробив невдалий похід на хорватів галицьких
1018 - Польща зайняла Червенські ґради
1031 - Ярослав (київський) дійшов до Сяну спалюючи чи не все на шляху, Русь зайняла Галичину (правила з Волині)
1067-69 - Рюрик Ростиславич з допомогою поляків (?) унезалежнив Перемишльське князівство (так звану "гірську країну")
1080 - Русь спробувала перейняти владу в Галичині
1084 - Ростиславичі Володар та Василько з поміччю брата Рюрика зайняли галицькі трони у Звенигороді та Теребовлі, проводили незалежну (!) від Русі політику, початок галицько-руської війни
1099 - галицькі війська у кількох битвах перемогли Русь та союзників, утвердивши незалежність Галицької землі (літописне "земля" = "держава"), етнонім "галичани" періодично згадується в літописах
.
1141 - обєднання всіх галицьких земель під владою одного князя, перенесення столиці із Теребовлі до Галича. за правління Володимирка Володаревича та Ярослава "Осмомисла" Володимирковича - найбільший розквіт Галицької землі 
.
1188-1189 - під час короткої анексії Галича уграми започатковано титул "король Галицький", який згодом в 1526 передався австрійським Габсбурґам
1189-1199 - повернення Ростиславичів у Галич
.
1199 - Галичина анексована Волинським князем Романом, геноцид галичан, війна із завойовниками
1206 - правління Ігоровичів, геноцид галичан
1211 - прихід Романовичів за сприяння угрів
1213 - незалежне правління виборного галицького князя Володислава Кормильчича
1215 - Галичина під правлінням угрів
1221 - Галичина під правлінням Романовичів, русифікація Галичини
.
.
1340 - незалежне правління виборного галицького князя Дмитра Детька
1349 - Галичина під владою Польщі, створене поляками Руське королівство
1372 - Галичина під уграми, фактично незалежна політика
1387 - Галичина під Польщею, русифікація Галичини
1415 - поляки придумали назву "Червона Русь" для позначення Червенських ґрадів
.
.
1772 - Галичина під Австрією, повернення титулу "король Галичини" на галицькі землі
1792 - поет-анонім підписує вірш етнонімом "галичанин"
.
1846 - до Галичини приєднано малопольський Краків
середина 19 ст - москвофіли придумали назви "Галицькая Русь" та "Підкарпатськая Русь"
1861 - автономне королівство в складі Австрії
.
осінь 1918 - проголошення незалежности Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), також використовувана назва "Галицька держава"
зима 1919 - угода про злуку із УНР, утворення ЗО УНР
літо 1919 - анексія Польщею
грудень 1920 - розрив злуки з УНР
1939 - анексія СРСР, включення до складу УРСР
1941 - анексія Третім Райхом
1944 - анексія СРСР, включення до складу УРСР
.
1991 - УРСР вийшла зі складу СРСР, Галичина під владою УРСР, перейменованої в Україну
.

 

ps: сей допис викладено з пізнавальною метою, допис не закликає до незаконних дій чи бездіяльності.
 
підбірка дат: Boris Javir, мапа з мережі.
borys_javir: (Default)
ФАШИЗМ. Коротко про...
Борис ЯВІР ІСКРА

Помилкою багатьох філософів було і є не пізнавати суті питання. Вони часто вловлюють зовнішні ознаки, не вміючи проникнути в глибину. Саме тому багато з тих, хто пише про фашизм, пишуть про нього як про частину правої ідеології, хоч, насправді, фашизм переважно лівий, і псевдоправий.



Ідеологія фашизму тільки ззовні, через примарні алюзії до основ правої ідеології, здається правою (як то вважали Метью Лайонс, Умберто Еко), насправді ж вона “загальна”, навіть більше — вона ліва, адже, якщо права ідеологія за основу має природність, то фашизм, навпаки, або підміняє, гіпертрофує, збочує природність, або ж бореться з нею, що є ідеологічним лівацтвом (матеріалізація людини, відкидання духовності, боротьба із ієрархіями та природними ролями, тощо). Дуже гарно (власне гарно, але не зовсім правильно) ознаки фашизму вказав Умберто Еко. Але він, обдурений тоді ще не до кінця зрозумілими подіями початку та середини 20го століття, не заглянув в суть явища, і, тим більше, не спрогнозував, що з часом фашизм сам проявить свою лівацьку натуру, про яку прямо чи побіжно висловилися Арнольд Тойнбі, Іван Павлов («джерелом фашизму став більшовицький переворот у Росії»), Норберт Нойхауз, Джона Ґолдберґ, Джордан Б. Пітерсон чи Ален де Бенуа. І, хоч, багато перших ідеологів фашизму черпали своє натхнення у творах правих філософів, як то Фрідріх Ніцше чи Юліус Евола, сама ідеологія у своїй суті зародилася як реакційна та оманлива, тобто ліва (причому, як ідеологія лівої — Соціалістичної партії).

Відтак, до основних ознак фашизму належать:

1. Псевдотрадиціоналізм. Зацикленість на вибірковій традиційності (старій чи новопридуманій), втрата зв'язку із першоосновою, але культивування звичаю без його конечного розуміння - «звичай заради звичаю». Відтак, розвиток вчення неможливий, адже певну (вигідну фашистам) «правду» було оголошено раз і назавжди, і все, що можливо зробити - продовжувати повторення недозрозумілого «одкровення». Це зближує фашизм з семітським культом пророків («боже одкровення») і віддаляє від европейських політеїстичних язичницьких культів, які не мали кимісь даних / проголошених істин, а перебували у постійному розвитку, беручи натхнення у природності.

2. Ультраконсерватизм. Відмова від модернізму, розвитку, еволюції, поступу. Раз дана «правда» не може бути змінена, замінена чи переосмислена. Відкидання критики, адже критичність шукає відмінності, порівняння, що веде до модерності, поступу. У модерній культурі наукова спільнота вважає незгоду інструментом для заохочування розвитку вчення. Для фашизму незгода є зрадою.

3. Ірраціоналізм. Звичай заради звичаю. Дія заради дії. Ніякого критичного мислення, жодного сумніву. Раз дана «правда» не терпить запитань. Заперечення законів природи, спроби будувати «новий лад», при тому руйнуючи чи підміняючи природні основи суспільства. Звертання до емоцій, їхнє спрощення та чітка, хоч і непряма, реґламентація.

4. Ксенофобія та альтерофобія. Штучна гра на природних стадних рефлексах, на страху іншості. Семітська установка виключності, винятковості. Нав'язування спільного низького стандарту ідентичності, оголошення всіх інакодумців ворогами. Витворення явищ зовнішнього та внутрішнього ворога, з яким «потрібно невпинно боротися». Зациклення на конспіраціях, змовах.

5. Комплекс меншовартості. Постійна потреба у приниженні ворога, як «відплата за роки (століття, тисячоліття) принижень». Послідовники фашизму водночас мають відчувати і тиск ворога, і, що вони можуть його подолати (через постійну зміну риторики, ворог водночас є надто сильним і надто слабким). З комплексу меншовартості виходить надута «елітарність», яка проявляється через зневагу до слабших, чи тих, хто в силу обставин не дасть здачі. За типовою фашистською ідеологією, послідовник належить до «найкращого народу / класу в світі», члени організації чи партії є «найкращими громадянами», а кожен громадянин може (і навіть мусить) стати членом партії чи організації.

6. Перманентна / постійна війна. Немає «боротьби за життя», є тільки «життя для боротьби». Гіпертрофований і перекручений культ героїзму, причому героєм можна стати не завдяки постійному прижиттєвому чину, а внаслідок навіть безглуздої смерті, але во ім’я ідеї / нації / держави / бога, що відображає не героїзм природний, язичницький, а семітське мучеництво. Культ смерті також сублімується через питання сексу: сувора регламентація сексуальності, зосередження на окремих питаннях, нав'язування гіпертрофованих поглядів (наприклад, насаджування лгбт-ідеології). Боротьба націй, боротьба класів, боротьба ідентичностей як самоціль, але не як інструмент. Має алюзії до семітської ідеології радикального дуалізму, постійної боротьби «добра» зі «злом», в той час як язичництво зосереджене на питаннях гармонії / рівноваги та розвитку.

7. Тоталітаризм. Зрівняйлівка та колективізм. Зведення різноманітності особистостей, ідентичностей та народів до єдиного образу. Окремі особи не мають прав чи власної волі, є тільки народ / нація / держава / клас, неподільний і як результат концентрації «суспільної волі». Підміна «волі народу» волею керівників організації, партії. Масовий ідеологічний терор. Узурпація громадської думки: окремі діячі проголошують себе «активістами», «лідерами громадської думки», а потім виявляється, що вони і є «народ».

8. Новомова. Прості «квадратні» формулювання, табу та цензура, підміна та спрощення понять, з метою обмеження інструментів критичного мислення та контролю над семантичним полем.

Рідко буває «чистий» фашизм — зазвичай, він фраґментарний, частковий. Навіть кілька його ознак не можуть бути підставою для звинувачення у явищі, хоча ознакою тривожних тенденцій є. Це важливо розуміти, адже, як зазначив Умберто Еко, «хоча політичні режими можна скинути, а ідеології – розкритикувати та делегітимізувати, за режимом та його ідеологією завжди ховається спосіб мислення і відчуття, набір культурних звичок, туманність незрозумілих інстинктів та незбагненних потягів». Відтак, бентежать не тільки альтерофобія, ірраціоналізм, войовничість, тоталітарність різноманітних «антифашистів», ґендер-активістів, «борців за соціальну рівність» тощо, не тільки їхня новомова із словниками табуйованих / цензурованих «нетолерантних» слів, скільки мовчазливе потурання загалом. Виходить, цей загал є настільки слабким, що потребує і навіть заслуговує на «домінаторів», як квінтесенцію колективного фашизму.

Хунта буде?
.
зображення: частина обкладинки книги Джони Ґолдберґа «Ліберальний фашизм»
borys_javir: (обернув ся)
ПРИВИД ГАЛИЦЬКОГО СЕПАРАТИЗМУ
Борис ЯВІР

Чи не від початків незалежності сучасної України, час від часу в засобах масової інформації поширюють міт про якийсь “галицький сепаратизм”. Про нього говорять політики та публіцисти, спецслужби час від часу когось навіть за це ловлять (але не кажуть ні імен-прізвищ, ні інших деталей). Вся активність зосереджується перед виборами з цілком помітною метою - залякати населення Галичини ймовірним власним самоусвідомленням, “присоромити” і добитися голосування за “правильних” політиків. Наприклад, за тих, хто потім буде давати дозвіл на знищення річок, парків, чи будівництво сміттєпереробних заводів і котелень з отруйними викидами в довкілля в межах житлової забудови міст. Чи є підстави боятися “галицького сепаратизму”?


Read more... )
borys_javir: (Default)
мапа генетичної близькости за Y хромосомою (чоловіки).
загал чоловічого населення Галичини та південної Волині завдяки високим % карпатської, центральноевропейської та балканської компонент ближчий до хорватів, сербів і навіть чехів з сорбами, ніж до українців. загал українців ближчий до білорусів, поляків та росіян завдяки високим % евразійської та балтійської компонент.

Brak automatycznego tekstu alternatywnego.
Population History of the Dniester-Carpathians Evidence from Alu Insertion and Y-Chromosome Polymorphisms

відстань між галичанами U4 та загалом українців така сама, як між галичанами та понімеченими нащадками полабських словян G11, причому кубанці та смоленці галичанам навіть зовсім трішки ближчі, ніж українці та подоляни. про сіверян U2 годі і говорити. причому, поляки зі Щецина P6 (ті ж полабські словяни, поморяни) та з Варшави P7 настільки ж близькі галичанам, як українці. поліщуки та подоляни - генетично майже одне і те саме населення, і вони близькі українцям (населення середнього Подніпровя).

Brak automatycznego tekstu alternatywnego.
Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context

також може зацікавити
"
R1a в Галичині"
"Галицько-волинсько-чеські мовні паралелі в творах 16-19 столітть"
"Галичани – західні слов’яни?"


borys_javir: (обернув ся)


В січні 1146 звенигородці під проводом воєводи Івана Халдійовича відбили об'єднане русько-польсько-половецьке військо.

Героїчна оборона Звенигорода від русів в 1146 році

Після того, як Ростиславичі в 1099 році вибороли Галичині остаточну незалежність від Русі, майже 50 років руські князі не лізли в Галичину. Нові спроби підкорити собі цю країну почалися після того, як Володимирко, князь галицький у своїх руках зосередив владу над всіма столицями Галичини (в 1141 році). Але у князя залишився родич-конкурент — його племінник. Він був вигнаний з краю, подався у Берладь (де отримав прізвисько “Берладник”), а тоді почав шукати протекції у князів руських. Це збіглося в часі зі спробами амбітного Володимирка захопити південь Волині, що розгнівало руського князя, для якого цей край був одним із ключових. Події розвивалися стрімко і спочатку не на користь для галичан: в 1144 році русько-чернігівсько-волинсько-смоленсько-турівсько-польське військо змусило Володимирка відмовитися від Волині та виплатити викуп, а зимою 1145–1146 років на тлі попередніх труднощів невдоволені спробами твердого правління Володимирка Володаревича галицькі бояри організували проти нього змову. Коли галицький князь виїхав на лови в Тисменицю, бояри запросили із Звенигорода-на-Дністрі його племінника Івана Ростиславича. Як спадкоємець Васильковичів цей князь мав більше прав на Галич (до 1141 року входив у Теребовлянське князівство), ніж його стрийко – спадкоємець Володаревичів (початково правив Перемишлем та Звенигородом). Володимирко три тижні штурмував Галич. Йому допоміг випадок: під час вилазки вночі Іван Ростиславич, захопившись, сильно віддалився від міських стін і потрапив в оточення. Йому вдалося прорватися в степ, а Галич мусив відчинити ворота перед Володимирком.

Іван Ростиславич знайшов притулок у київського князя Всеволода Ольговича. Це розлютило Володимирка. Він вторгся в руські землі і здобув Прилук. В тилу знову повстав Галич, і князь мусив повернути свої основні сили назад.

Всеволод зібрав київські, чернігівські, новгородські полки, половців і з цими силами виступив проти Володимирка. Не приймаючи бою, галицький князь відступав на захід, в Галичину. Польський король Владислав ІІ, незважаючи на власні проблеми, вислав русам допомогу. Всеволод Ольгович підійшов до Звенигорода-на-Білці і вирішив здобути цю давню столицю Володимирка дорогою до Галича.

В перший же день облоги його військо взяло укріплений посад.
На другий день віче звенигородців вирішило здати місто. Але посадник Володимирка Іван Халдеєвич схопив трьох найбільш бунтівливих городян, скарав їх на смерть, а розсічені навпіл трупи велів скинути з стін граду — аби не тільки жителі міста побачили, як галичани карають зрадників, а і руси. Городяни відчули рішучість залоги і стали оборонятися.
На третій день Всеволод кинув все військо на приступ. Штурм тривав з ранку до вечора, метальною артилерією вдалось запалити місто в трьох кінцях, але звенигородці справились з пожежами. Звенигород вистояв проти русів.

Незабаром важка хвороба звалила з ніг Всеволода Ольговича. Не маючи змоги здобути галицьку твердиню, він зняв облогу і почав відступати до Києва — Звенигород врятував Галичину. Галицький похід підірвав його здоров’я, через півроку князь помер. Одним із наслідків невдалої виправи також було вигнання Ольговичів з Києва. В той же час Володимирко знайшов примирення всередині своєї країни і вже зимою 1149–1150 років обложив міста Шумської волості, а в серпні 1150 року його велике військо тріумфально увійшло у Київ. Але це вже зовсім інша історія...

З річницею перемоги над завойовниками, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
 

22 грудня 1158 року галичани під проводом Ярослава Осмомисла разом з волинянами взяли Київ. 
 
Як галичани покарали зрадливого Ізяслава київського на Різдво 1158 року
 
Після того, як Ростиславичі в 1099 році вибороли Галичині остаточну незалежність від Русі, майже 50 років руські князі не лізли в Галичину. Нові спроби підкорити собі цю країну почалися після того, як Володимирко, князь галицький у своїх руках зосередив владу над всіма столицями Галичини (в 1141 році). Але у нього залишився родич-конкурент — його племінник. Він був вигнаний з краю, подався у Берладь (де отримав прізвисько “Берладник”), а тоді почав шукати протекції у князів руських. Це збіглося в часі зі спробами Володимирка захопити Волинь, що розгнівало русів, для яких цей край був одним із ключових. Події розвивалися стрімко і не на користь для русів: в 1144 році русько-чернігівсько-волинсько-смоленсько-турівсько-польське військо змусило Володимирка відмовитися від Волині та виплатити викуп, але вже у 1146 році Іван Халдеєвич, воєвода Володимирка, розбив об'єднане русько-польсько-половецьке військо під Звенигородом, у 1150 році Володимирко забирає собі південну Волинь, а в серпні того року спільно з Юрієм Довгоруким входять у Київ, в 1152 році Володимирко залишає за собою Волинь, а в 1154 році його син Ярослав під Теребовлею розбиває об’єднане військо земель руських та полчища чорних клобуків. Ярослав Осмомисл Галицький допоміг Ізяславу Давидовичу вокняжитись у Києві (1158), той запевнив галичан у своїй прихильності, але незабаром відмовив видати Івана Берладника і з намови князя володимирського сам зібрав військо на Галич. В той же час, його брат відмовляв його від такої зради та афери. 
 
Князь київський зібрав похід проти галичан (Літопис Руський): «[У] тім же році Ізяслав Давидович почав війну проти Ярослава проти галицького, добуваючи волості Іванові Ростиславичу, на прозвище Берладнику. ... А до Ізяслава приходила ж йому та вість із Володимира, що хотять, зібравшись, піти на нього до Києва. .... І став він слати [послів] до брата свого Святослава до Ольговича і до Всеволодовича Святослава, велячи їм піти з ним на Галич. ... Святослав же Ольгович слав до нього [послів] багато [разів], кажучи йому: «Брате! Кому ти домагаєшся волості — чи брату, чи синові? І добре б тобі не починати раті першим. ...» Але Ізяслав не послухав брата [і] рушив із Києва». Святослав тим часом послав услід за ним [тисяцького] Георгія Івановича, Шакушаневого брата. І догнав він його в [городі] Василеві, і став йому мовити: «Не велить тобі брат починати раті, а всіляко велить тобі вернутися». Ізяслав же з люттю відповів йому: «Відомо хай тобі буде, брате: я нізащо не вернуся, коли вже пішов. І се скажи, Георгію, братові Святославу: «Якщо ти сам [не] ідеш, ні сина [не] пошлеш, а мені бог дасть, [що] я добуду Галич, то ти тоді не жалкуй на мене, коли поповзеш із Чернігова до Новгорода!» І вельми пожалівся Святослав на це слово, яке йому повідав Георгій... А Ізяслав, дійшовши [до города] Мунарева, тут ждав синівця свого [Святослава Володимировича], бо його він послав був назустріч половцям диким, велячи їм поїхати до нього вборзі. Та прийшла йому вість, що Мстислав [Ізяславич], і Володимир [Андрійович], і Ярослав [Володимирович], і галичани ідуть до Києва. І [коли] був він коло [города] Василева, то тут догнав [його] Святослав, синовець його, з багатьма половцями. І звідти пішов він до Білгорода і, прийшовши до Білгорода, став на Київській путі. Мстислав же [Ізяславич] із двома братами ввійшов у Білгород. [І] стали [вої Ізяслава Давидовича] битися кріпко, приїжджаючи до города, а ті, з города виїжджаючи, билися завзято. Ізяславу тим часом прийшла більша підмога до Білгорода: прибув же до нього [хан] Башкорд із двадцятьма тисячами...» 
 
Незважаючи на підмогу половців та кріпкість воїв, галичани з волинянами виявилися сильнішими й Ізяслав з військами втік з поля бою, а союзники 22.XII 1158 вступили у Київ (Літопис Руський): «Мстислав же [Ізяславич], і Володимир [Андрійович], і Ярослав [Володимирович] увійшли в Київ місяця грудня у двадцять і другий [день]. Мстислав тоді забрав багато добра Ізяславової дружини — золота, і срібла, і челяді, і коней, і скоту, і все одпровадив [до города] Володимира. Мстислав при цім, і Володимир, і Ярослав послали [послів] по Ростислава [Мстиславича] у Смоленськ, запрошуючи його до Києва на стіл, бо вони раніш цілували були йому хреста, що «ми тобі його домагаємось».
 
Оскільки в літописі сказано, що Мстислав Ізяславич із союзниками галичанами захопили Київ 22 грудня (тобто, щоб тут бути уже на Різдво), а Ізяслав Давидович утік од Білгорода в ніч на 22 грудня (тобто 21 грудня фактично закінчилося його друге князювання в Києві), то, роблячи розрахунки назад (часові та просторові), можна твердити, що Ізяслав вирушив із Києва 6 грудня. Це було вельми шановане на Русі свято зимнього Миколи-чудотворця, і похід розпочинався традиційно, тим більше, що Миколай вважався покровителем Ізяслава та його гілки Рюриковичів. Очевидно, Ізяслав Давидович, у свою чергу, планував Різдво святкувати уже в Галичі. Але його планам не дано було здійснитися. Пішовши проти Ярослава Осмомисла Галицького, а також інших князів, він втратив престіл київський, на який було запрошено старшого з роду Рюриковичів — Ростислава Смоленського. 
 
Здобувши Київ, Ярослав, князь галицький, позбавив бунтівливого родича Івана Берладника підтримки, а також забезпечив собі спокій від руських зазіхань практично до своєї смерті - навіть один із найжорстокіших руських володарів — Роман Волинський боявся Ярослава. За свого правління Ярослав Осмомисл поширив територію свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю, зробив Галичину могутньою державою, яка мала партнерські відносини практично з усіма сусідами, при дворі якої (ще за Володимирка) виховувався і деякий час проживав (за Ярослава) майбутній імператор Візантії, а сучасники писали, що Ярослав “на золотому престолі сидить”. 
 
З річницею перемоги над завойовниками, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)


22 листопада 1087 року - дружинник Нерядець під Звенигородом вбив короля Русі Ярополка Ізяславича, відвернувши похід русів на Галичину.

Вбивство короля Русі під Звенигородом 1087 року
 
Після того, як Ростиславичі намагалися захопити волинський престіл, напруга між ними та руськими князями зростала. Троє братів не претендували на престіл у Києві, але за ними в силу різних обставин закріпилися спочатку напівнезалежне Перемишлянське князівство, а тоді — Теребовлянське та Звенигородське. Старі образи не давали спокою Ярополкові, коронованому королю Русі, який, попри те, не міг сісти у Києві і мусів переховуватися від владних родичів — у ляхах. Після кількох років еміґрації, він повернувся з надією помститися Ростиславичам. 
 
Літопис про це повідомляє: "У рік 6595 [1087] Прийшов Ярополк із Ляхів і вчинив мир з Володимиром [сином Всеволода]. ... І, пересидівши кілька днів, пішов він до Звенигорода. І не дійшов він [до] города: простромив його проклятий [убивця] Нерядець, дияволом наущений і злими людьми. Князь же Ярополк лежав на санках, а він з коня шаблею проткнув його місяця листопада у двадцять і другий день. ... І втік Нерядець ... у Перемишль до Рюрика [Ростиславича]. А Ярополка взяли перед собою на коня отроки Радко, і Войкіна, і інші отроки і понесли його до Володимира, а звідти до Києва.".  
 
Смерть короля Ярополка (Радзивілівський літопис).
 
Враховуючи втечу дружинника-вбивці до Рюрика, старшого з братів Ростиславичів, підозра організації замаху на короля Русі впала саме на галицьких князів, незважаючи на те, що було достатньо більш охочих. Князь київський Всеволод, родич Ярополка, хотів їх покарати, організувавши похід на Перемишль, де правив Рюрик. Проте, військова виправа була невдалою, про що відомо із скупої літописної фрази: "У сей же рік ходив Всеволод до Перемишля.". Такими стриманими формулюваннями літописець позначав походи, що не досягли мети. Перемишль вистояв, зберігши напівнезалежний статус, а Рюрик там правив до своєї смерті в 1092 році.
 
Таким чином, в 1087 році ворохобні до Києва галичани під проводом Ростиславичів майже без боїв, а застосувавши передусім хитрощі, відстояли суверенітет Галичини та забезпечили своєму краю спокій від русів та мир на наступне десятиліття. 
 
З річницею перемоги над східними ордами, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)


28 серпня 1150 року галичани на стороні союзу суздальців та сіверців відтіснили коаліцію волинян, киян, поляків, угорців, чорних клобуків і половців та увійшли в Київ.

Взяття Києва галичанами в 1150 році в контексті боротьби суздальської та волинської гілок Рюриковичів за Київ
 
Після того, як в 1099 році галичани здобули незалежність від Русі, майже 50 років тривало затишшя між ними та русами. Але князі київські з волинської гілки Рюриковичів не полишили спроб заволодіти Галичиною. З середини 1140х років починаються нові походи в Галицьку землю (“земля” в літописах є рівносильним сучасному “країна”, “держава”: наприклад, “Руська земля”, “Угорська земля” тощо), які, щоправда, завершувалися або патовими ситуаціями, або ж перемогами галичан. Після приходу до влади в Києві Ізяслава Мстиславича, галицький князь Володимирко спочатку зайняв нейтральну позицію, але потім більше схилявся до союзу з представником іншої, суздальської, гілки Рюриковичів - Юрієм Довгоруким (в 12 ст. було дві рівноправних гілки Рюриковичів: суздальська та волинська гілки), зокрема і через те, що Ізяслав організував у Болохівській землі окремий уділ з центром в Котельниці, звідки посаджений там Ростислав Юрійович мав загрожувати Галичині. Не сприяла примиренню і підтримка русами Івана Берладника, галицького вигнанця. 
 
Навесні 1149 р. союз Володимирка з Юрієм Довгоруким був скріплений шлюбом Ярослава Володимировича (пізніше відомого як Осмомисл) з Ольгою Юріївною. З другої половини 1149 р. союзники Ізяслава Мстиславича, угорці та поляки, виступили йому на допомогу, але суздальський Юрій Довгорукий та чернігово-сіверські Ольговичі відтіснили Ізяслава на Волинь. Війська союзників волиняків загрожували і Галицькій землі, однак Володимирко зимою 1149–1150 рр. сам вторгнувся на Волинь і обложив міста Шумської волості. Наприкінці зими 1150 р. Володимирко виступив назустріч війську Ізяслава Мстиславича, який спішив на допомогу Луцьку, обложеному суздальськими та сіверськими військами. Але жодна з сторін не наважилась дати битву. Почались переговори, у яких князь Володимирко взяв на себе роль посередника. Компромісний мир під Луцьком в березні 1150 р. фіксував визнання за Юрієм Довгоруким київського престолу, кордони Волині встановлювались по Горині. Правда, Володимирко не спішив віддавати захоплені прикордонні волинські міста та укріплення. 
 
Весною 1150 р. боротьба відновилась знову - Ізяслав Мстиславич отримав підмогу від угорців і, використовуючи невдоволення киян Юрієм Володимировичем, рушив до Києва. Мстислав Ізяславич з чорними клобуками блокував Переяслав. Ізяслав Мстиславич з угорцями здобув Білгород і, несподівано для Юрія Довгорукого, ввійшов у Київ. Володимирко через Болохів та Мунарев поспішив до Києва, наздоганяючи волинську рать. Ізяслав Мстиславич встиг домовитись з дядьком Вячеславом і разом з союзниками та сином Мстиславом, який відступив з-під Переяслава, виступив проти галичан. Обидва війська зустрілися на р. Ольшанці. Чисельність полків Володимирка вразила його противників. Першими злякалися половці, які повернули коней. За ними стали відступати кияни, далі – чорні клобуки. Ізяслав Мстиславич з угорцями теж мусив відступати до Києва, куди з чернігівськими полками вже підходив Юрій Довгорукий. Вячеслав Володимирович втік у Вишгород, а волиняни з угорцями, прикриваючись дружиною Мстислава Ізяславича, стали відходити на Волинь. 28 серпня 1150 року Юрій Довгорукий та Володимирко вступили до Києва. 
 
В погоню за волинянами були послані Святослав Всеволодович та Борис Юрійович. Скоро до них приєднався і Володимирко - він спішив зайняти якомога більше волинської території. Менше всього його цікавили вигоди свата Юрія Довгорукого, який безпечно бенкетував у Києві, святкуючи перемогу. 
 
Поміж Рюриковичами, своїми далекими родичами, Володимирко, логічно, вибрав союзником тих, кого менше за все цікавила Галичина як об’єкт посягання, - суздальців. Але вони внаслідок безладу в своєму середовищі та орієнтування на північні землі не змогли закріпитися в Києві. Майже відразу боротьба між русами за Київ та війна волинської гілки Рюриковичів проти галичан відновилася. Причому, на стороні волинських князів зазвичай виступали поляки, угри, половці та чорні клубоки. В цьому є історично-етнічна логіка: історична леґенда пов’язує поляків із наддніпрянськими полянами, на землях яких закріпилися руси та викристалізувалася літописна Русь, а інші народи взагалі були не слов’янського походження, довгий час кочували (своєрідні антагоністи цивілізації у формі осілості), причому половці та чорні клобуки традиційно виступали на боці руських / київських каганів в боротьбі із слов’янами. Галичани ще довго давали їм належний опір, захищаючи свою землю та своїх кревних. 
 
З річницею перемоги над завойовниками, галичани!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (обернув ся)
 «15 липня 1410 року біля містечка Грюнвальд (на території сучасної Польщі) відбулася одна з найкрупніших битв часів Середньовіччя. В ній війська Польщі під командуванням короля Ягайла-Владислава Ольгердовича і війська Великого князівства Литовського (Литовсько-руської держави) під командуванням великого князя Вітовта Кейстутовича розгромили військо Тевтонського ордену. В результаті битви було зупинене просування Ордену на слов'янські землі, він почав слабшати, а через кілька років визнав залежність від короля польського і великого князя литовського.» 1

Галицька хоругва в часі Ґрюнвальдської битви

В битві брали участь полки з Галичини, зокрема (за Яном Длугошем, який подає їх за описом хоругов):
• Дванадцята - землі леопольської, мала на знамені жовтого лева, який ніби збирається на скелю, на лазурному полі...
• Чотирнадцята хоругва, землі перемишльської, мала на знамені жовтого орла з двома головами, повернутими рівномірно в різні боки, на лазурному полі...
• Двадцята - землі галицької, мала на знамені чорну галку з короною на голові на білому полі...
• Тридцять дев'ята - Спитка з Ярослава, мала на знамені серп Місяця з зіркою посередині на лазурному полі.
Галичани так відзначилися протягом битви, що навіть деякі нешляхетні воїни отримали титули і наділи. Але чи пам'ятають їхні нащадки?

 
Львівська хоругва в часі Ґрюнвальдської битви


Перемишльська
хоругва в часі Ґрюнвальдської битви

Сучасні поляки щораз, то більше говорять, що варто об'єднати народи центральної та східної Европи для захисту від спільних історичних ворогів (германців і росіян) та спільного розвитку країн Східної Европи. Об'єднати на основі рівноправ'я та взаємоповаги. 
 
Можливо, з трохи іншими настроями, але польська влада не просто "за" подібний союз, а й є одним із ключових ініціаторів. За останній рік з цього питання кілька разів відбулися зустрічі на високму рівні, які об'єднали президентів країн Балтики, також Польщі, Чехії, Словаччини, та південнослов'янських країн. В той же час, влада України згадані ініціативи іґнорує і також забуває за відзначення пам'яті великої перемоги, не відчуваючи ніякого зв'язку з нею, що вкотре вказує на її відірвану від цих країв суть - чужинську. 
 
Описана вище ситуація є викликом до інтелектуальних, бізнесових та політичних спільнот Галичини як невід'ємної частини центральної Европи, аби інтенсифікувати забуті історичні зв'язки та відновити колись втрачене місце поміж братніх народів макрореґіону. Пора прощатися із ординським та радянським минулим. Пора згадувати своє шляхетське, лицарське минуле і проектувати його в майбуття... 2
 
"Де нема рицаря - приходить бандит".
 
З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!

borys_javir: (обернув ся)
8 червня 1919 Галицька Армія в ході Чортківської офензиви в часі Галицько-Польської війни здобула місто Чортків, польська армія відступила на відстань майже 120 км до лінії Гологори — Перемишляни — Букачівці.



Чорткі́вська офензи́ва, Чорткі́вський на́ступ (Червнева офензива) — історична назва наступальної військової операції Галицької Армії, здійсненої в період з 7 по 28 червня 1919 року. Наступ став можливим завдяки підмозі чехів, моравів та словаків, а також поставкам зброї із Чехії та США і увійшов в історію 20 століття як одна з найшвидших та найрезультативніших військових операцій. Офензива була однією з найзначніших наступальних операцій, що здійснила Галицька армія під час польсько-галицької війни в Галичині 1918—1919: 25 тисяч галицьких солдатів і офіцерів під командуванням Олександра Грекова примусили відступити по всій лінії фронту більш як 100-тисячну польську армію, добре озброєну і підсилену французами. Тільки зовнішні чинники та брак матеріально-технічного забезпечення врятували супротивника від воєнної поразки.

Наступальні дії галичан продовжувалися до активного входу спорядженої у Франції 80-ти тисячної армії для допомоги Польщі (армія мала використовуватися для боротьби з більшовиками, але поляки обманули Антанту).

Після проголошення ЗУНР (Галицької держави), найкращим, хоч і меркантильним союзником галичан, були чехи. Незважаючи на злуку з УНР, керівництво України постійно зраджувало галичан, зокрема С.Петлюра підтримував поляків і навіть уклав з поляками сепаратний мир, віддавши Галичину Польщі. Після переходу галицьких вояків через Збруч, саме С.Петлюра домігся відставки О.Грекова з посади командира ГА. Диктатор ЗУНР Є.Петрушевич так не довіряв аферистові С.Петлюрі, що на одну із зустрічей з ним взяв два револьвери.

Якби не незначна перевага українофільського лобі в уряді ЗУНР, молода галицька держава могла б укласти злуку з чехами (11 квітня навіть було підписано угоду між ЧСР і ГД) і тоді історія Східної Европи могла б скластися по-іншому.

З річницею перемоги над ворогами, галичани!
Перемагали і перемагати будемо!
Галичино, будь щаслива!
borys_javir: (Default)


Головний герой фільму - Яромир, осиротілий син галицького боярина, був викрадений руськими завойовниками. Він був вихований як русин, і здавалося б, забув про своє минуле життя і про те, з якого він роду.

Але все змінюється в той момент, коли галицький князь Володар починає визволяти землі, колись захоплені русами. Тепер героєві, який став сильним воїном, належить зробити дуже непростий вибір і вирішити, на чиєму боці він буде воювати: прийняти сторону людей, які його виростили або встати на захист князівства своїх предків, згадавши рідну мову та рідний звичай...

цікавий сюжет для популяризації тематики Галичини, правда?
от за подібним  сюжетом у Великій Британії зняли серіал "The Last Kingdom", де головним героєм є син англо-саксонського дворянина, а завойовниками - норманські вікінґи. вони пам'ятають свою історію. а ти?

Profile

borys_javir: (Default)
Boris Javir

May 2025

M T W T F S S
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
26 2728293031 

Syndicate

RSS Atom

Tags

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags